Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596 - С. Леп'явко

наливайківці тримали в своїх руках брацлавський замок, де мешкали як удома, а місцевій шляхті наказували давати собі стації. Коли ж хтось зі шляхтичів виявляв непослух, козаки наїжджали на їхні маєтки. Шляхта зазнавала збитків і тому, що козаки забрали місцеві судові документи, найважливішими серед яких були права на земельну власність. Місцева шляхта скаржилася на козаків королю. Той у відповідь надсилав універсали до козаків з вимогою припинити сваволю, а до місцевої влади – з наказом розправитися з козаками. Однак це були порожні слова, оскільки місцеві урядники не мали сил для боротьби зі «свавільцями». У будь-якому разі саме після цих подій про наливайківців пішла слава як про бунтівників. А для того щоб «те зло пожежею далі не йшло», король уперше наказав покарати «того Наливайка й інших свавільників» відповідно до їхніх заслуг.

Та того часу конфлікт зі шляхтою не був основним завданням ні для наливайківців, ні для запорожців, котрі готувалися до великого походу в Молдавію, у якому найбільше були зацікавлені Австрія та Ватикан. Польські гетьмани й інші впливові посадовці не заважали козакам, оскільки були обурені походом татар. Лунали навіть заклики до початку польсько-турецької війни, однак піти на це верхівка країни не наважилася. Для козацтва ж найважливішим було те, що йому давали можливість спокійно провести мобілізацію всіх наявних сил.

Наприкінці жовтня 1594 року на півдні Брацлавщини зібралися основні угруповання козацтва. Це були запорожці на чолі з гетьманом Григорієм Лободою, реєстрові козаки на чолі з Яном Оришовським і загін Наливайка. За свідченнями спостерігачів, козацьке військо мало сорок хоругв, дві з яких були цісарськими. Можливо, один стяг надав Еріх Лясота, а другий – привезли козацькі посли, які їздили разом із Лясотою до Австрії, де підтвердили свою готовність воювати з турками.

Козацьке військо становило близько дванадцяти тисяч чоловік. Деякі джерела називали навіть цифру двадцять тисяч, але вона явно перебільшена. Таке потужне військо козацтво зібрало вперше в своїй історії. Варто зазначити, що тогочасні європейські армії, утримувані державою, кількісно були здебільшого такими ж. Однак фінансувала, забезпечувала зброєю, військовою амуніцією та продовольством їх держава. Козацтво ж споряджалося винятково своїми силами.

29 жовтня 1594 року козацьке військо перейшло Дністер поблизу молдавської фортеці Сороки й рушило на столицю Молдавії Ясси. Головний удар козаків був спрямований проти господаря Аарона. У трьох битвах вони розбили його підрозділи та завоювали Ясси й Цецору. Протягом кількох днів козаки спустошували околиці столиці, а потім повільно рушили додому. Це була повна перемога. На жаль, подробиці цього блискучого походу нам майже не відомі, за винятком того, що козакам досить легко вдалося захопити нехай невелику, але ж напівнезалежну країну, якою на той час була Молдавія, що засвідчило про великий військовий потенціал козацтва.

За кілька днів після повернення на Поділля стало відомо, що Аарон, можливо під тиском козаків, присягнув імператорові та став новим союзником у боротьбі проти турків. Слідом за ним на бік християнської Ліги перейшли мультянський воєвода Михай Хоробрий і семиградський князь Сигізмунд Баторій. Мультянія (Волощина) і Семиграддя (Трансільванія), які були васалами Османської імперії, займали стратегічно важливі позиції на османсько-християнському фронті. Розташування сил у придунайському регіоні принципово змінилося на користь антитурецької коаліції. Козацькі дипломати відразу встановили контакти з новими союзниками для координування дій. Так, переговори з семиградським князем вів один із найдосвідченіших козацьких керівників Ян Оришовський, який свого часу служив при дворі короля Стефана Баторія. Від цього князя козаки отримали хоругву. Оришовський домовився про спільні дії й із Аароном. Уже взимку 1594/95 року невеликі козацькі підрозділи ввійшли до складу мультянських і семиградських військ. Незважаючи на звичне зниження військової активності взимку, вони брали участь у боях на Подунав'ї.

Основна частина козацького війська наприкінці листопада повернулася на Поділля й стало в місті Бар, установивши свою владу в місті та околицях. 24 листопада козаки зібрали загальне коло, у якому прийняли рішення про подальші дії – організацію зимового відпочинку та оподаткування шляхти задля утримання козацьких загонів. Реквізиції були поставлені на регулярну основу. У шляхетські маєтки розіслали універсали з вимогою, щоб до козаків «посилали всіляку живність». По селах їздили спеціальні урядники, які описували маєтки й визначали розміри податків. Відомо, що встановлення податків завжди було прерогативою державної або місцевої влади. Тобто козаки прямо привласнювали собі функції державних органів управління. У цьому розумінні для державної влади вони ставали особливо небезпечними політичними злочинцями, навіть якщо за ними не було ніяких інших проступків.

Під безпосереднім контролем козацтва опинилося практично все Східне Поділля, або, як його називали за адміністративним поділом, Брацлавське воєводство (територія цього історичного регіону значною мірою збігається з сучасною Вінницькою областю), адже з трьох найбільших міст краю – Вінниці, Брацлава та Бара – два останні, разом із прилеглими землями були в руках козаків. Поза Брацлавщиною значна частина козаків розійшлася для зимового відпочинку по домівках, а решта невеликими загонами розташувалася в королівських і шляхетських маєтках на Поділлі, Київщині та Волині. Ширилася й територія козацького управління та оподаткування. На козацькі побори скаржилися навіть шляхтичі Подільського воєводства. За чутками, козаки осміліли настільки, що надіслали вимогу про стаці навіть до найбільшого південноукраїнського міста – до Кам'янець-Подільського.

Налякані подільські шляхтичі тікали до Кам'янця або скаржилися королю й вищим посадовцям країни: вони неодноразово писали листи до канцлера й навіть домоглись аудієнції в короля, яка відбулася 9 грудня 1594 року. Шляхтичі просили «прудкого порятунку», розповідали, що змушені тікати або підкорятися козакам, попереджували, що козаки стають дедалі небезпечнішими, адже до них «щогодини» приєднуються нові люди.

Однак, як і за півроку до цього, влада не реагувала на нарікання шляхти. Уряд вагався, бо не знав, як поводитися в умовах великої війни на південних кордонах Польщі. У разі залучення до війни козаки були потрібні, тому розпочинати боротьбу з ними не було вигідно. Крім того, уряд не мав для цього достатніх сил, оскільки підрозділи кварцяного війська стояли в Карпатах, очікуючи можливого повернення хана з Угорщини тим же шляхом, яким він туди пройшов.

Тому козаки почувалися цілком вільними. Фактично з часів Косинського та протягом 1591–1594 років відбувалося поступове розширення сфери козацького впливу. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що для козацтва це не було самоціллю, адже вся його діяльність була спрямована на війну проти турків. А українські землі, насамперед Поділля, були для них