Переяславська Рада. 1654 - С. Швець

початку його діяльності було скоріше настроєм, ніж переконанням. А переконання П. Куліша, як слушно зауважує Д. Донцов, були прямо протилежними його настрою. Так, у тій же «Чорній раді» Запорозька Січ змальована автором чи не найчорнішими фарбами. На противагу січовикам, автор роману малює образ ідеального діяча в особі наказного гетьмана Сомка, а в поемі «Великі Проводи» як образ ідеального громадянина – в образі заможного козака Голки. Неважко помітити, що ці світлі образи списані з українського інтелігента середини XIX століття, а в чомусь, можливо, є автопортретом самого П. Куліша. Пантелеймон Куліш, ще за часів свого знайомства з Тарасом Шевченком, не був прихильником ідеї здобуття політичної незалежності України. Таким чином, його переконання справді були далекими від його романтичних настроїв у молоді літа.

Щоправда, для того, аби заговорити на повний голос, ці переконання потребували відповідної інформації, доказів. Ще з 40-х pp. П. Куліш, під час етнографічних експедицій, знайомиться з польськими джерелами та історичними працями з історії України козацьких часів. У 60-х роках він мав змогу познайомитися з ними ще ближче. У 1864–1867 pp. П. Куліш був на урядовій службі у Польщі, де він мав досить широкий доступ до архівів та бібліотек Варшави. Він також підтримує ще з 50-х років постійні зв'язки з галицькими «народовцями», у зв'язку з чим у 1876 році змушений був зі служби піти. Після цього він остаточно переносить свою діяльність до Галичини. Таким чином, саме в 60-ті pp. на «культурницькі» переконання П. Куліша накладаються здобутки польської історичної думки. Історію України козацьких часів він починає вивчати за польськими джерелами, що відчутно відбилося на його історичних працях.

Безпосередньо теми українсько-московського договору 1654 року стосується праця Пантелеймона Куліша «Отпадение Малороссии от Польши (1340–1654)». Автор вважає вихід українських земель з-під влади Польщі як закономірний наслідок співжиття українців і поляків в одній державі. Українців та поляків він сприймав як представників протилежних за своєю природою світів: українського (православного, анархічного) і польського (католицького, шляхетського). Оскільки обидва народи мають слов'янське походження, тобто не досить широке підґрунтя для суто міжнаціонального конфлікту, П. Куліш в його основі бачить два найбільш визначні чинники – соціально-економічний та релігійний. Найбільшої ваги він надає релігійному чиннику: «Свободный паче всех народов, шляхетский народ не признавал свободы совести в том народе, который раньше его принял христианство, и даже родоначальников польского имени видел крещенными по обряду церкви греческой. Признав девизом своим религиозную нетерпимость и проповедуя веру, как магометане, с мечом в руке, поляки оправдали казацкое вмешательство в церковные дела и поставили московского царя в необходимость отстаивать присваиваемые папистами владимировские и ярославские храмы».

Українські визвольні змагання середини XVII століття для П. Куліша – це міжстановий конфлікт, що обернувся релігійною і громадянською війною. У ході українсько-польського конфлікту козацтво своїми діями розворушило соціальні суперечності в українському суспільстві, що завершилося всенародним повстанням черні, з якою Богдан Хмельницький не міг дати собі ради, і громадянською війною.

Отже, Пантелеймон Куліш сприймав українські визвольні змагання середини XVII століття як національну катастрофу. Що ж до українсько-московських стосунків, то, звісно, козацька вольниця не бажала союзу з Московією. Козацтву, «творінню шляхетських банітів», не було місця в московській державній системі. Люди, виховані анархією Речі Посполитої, не хотіли коритися будь-якій централізованій владі. Саме цим пояснюється «зрадництво Хмельницького, Мазепи, Орлика». Союз із Московією був для козацтва необхідним, але тимчасовим злом. Інакше вони були б розтерзані селянами і горожанами за грабунки і спустошення, що чинилися ними в Україні, а також розгромлені поляками-панами за вигнанняїх з маєтків. Проти козаків виступили навіть татари: «Они предпочли иметь своими союзниками панов, наполнявших край людьми и плодами человеческого труда».

Таким чином, ні про яке рівноправне партнерство козацтва з Московією не могло бути й мови. Ніякого українсько-московського договору, на думку П. Куліша, не існувало: «…Так называемого Переяславского договора с царскими уполномоченными не было и по духу московского самодержавия быть не могло». Актом приєднання України до Московської держави, на його думку, була Переяславська рада 8 січня 1654 року. Петиція з одинадцяти пунктів була царською «милістю» до земель, які, згідно з рішенням Переяславської ради, відійшли в «безусловное подданство» до московського царя. Пантелеймон Куліш відмовляв українським визвольним змаганням у будь-якому державотворчому і взагалі конструктивному змісті.

Утім, попри все, твори М. Костомарова та П. Куліша започаткували спеціальні дослідження з історії українських визвольних змагань середини XVII століття. «Богдан Хмельницький» М. Костомарова був першим монографічним дослідженням з цієї теми, «Отпадение Малороссии от Польши» та «История воссоединения Руси» П. Куліша – останніми у XIX столітті широкомасштабними дослідженнями з історії України XIV–XVII століть. Більш ґрунтовних і великих праць, спеціально присвячених українським визвольним змаганням, створено в той час не було. Ці праці протягом тривалого часу відігравали роль орієнтирів для всіх українських та російських дослідників, які бодай якось торкалися подій історії України тих часів, саме вони визначали точку зору на українську минувшину не лише дослідників, але й широкого загалу української інтелігенції.

І М. Костомаров, і П. Куліш розглядали події українських визвольних змагань як суто внутрішній процес в українському суспільстві. Тому передусім у їх творах висвітлено соціально-економічний аспект українсько-польського протистояння під час визвольних змагань середини XVII століття, а вже потім – аспекти релігійний та міжнаціональних стосунків. І найменша увага приділена зовнішньополітичному життю України. Соціально-економічний аспект, звісно, є дуже важливим, але будь-яка війна – це насамперед зовнішньополітична акція, надто коли йдеться про війну національно-визвольну. Не останню роль у такому підході до проблеми відіграли переконання авторів: федералістичні та соціалістичні у М. Костомарова і ліберальні у П. Куліша, а ще – неприйняття всіх основних діячів українських визвольних змагань середини – другої половини XVII століття.

Виходячи із творів П. Куліша та М. Костомарова, можна зробити висновок, що Україна в часи визвольних змагань середини – кінця XVII століття взагалі не мала своєї зовнішньої політики, а її провідники лише прилаштовувалися до зовнішньополітичного курсу якогось зі своїх сусідів. Таким чином, українсько-російський договір 1654 року і взагалі українсько-російське зближення сприймається лише як чергова авантюра Богдана Хмельницького. Якщо за відправну точку взяти такий погляд на українсько-російські відносини у 50-х роках XVII століття, то на перший план виходить сам факт контакту, тобто договору (взагалі дипломатичних зносин). Обставини, розклад сил на міжнародній арені, передумови зближення (а бувають вони завжди свої для кожної зі сторін) відходять на