Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
Німці навмисно вбили близько 3,2 мільйона цивільних і військовополонених, що походили з радянської Росії — це навіть у абсолютних показниках менше, ніж кількість загиблих у радянській Україні, чи в Польщі — значно менших країнах із приблизно 1/5 від російського населення кожна. Вищі числа втрат серед російського цивільного населення, що їх інколи пропонують, можна (якщо вони точні) інтерпретувати в два можливі способи. Перша інтерпретація каже, що загинуло більше радянських солдатів, ніж на це вказує радянська статистика, отож, ці люди (що їх прибічники вищих чисел подають як цивільних) насправді були солдатами. Інша інтерпретація виходить із припущення, що ці люди (яких прибічники вищих чисел подають як воєнні втрати) не були безпосередніми жертвами німців, а натомість загинули від голоду, злиднів і радянських репресій під час війни. Друга альтернатива дозволяє припустити, що під час війни більше росіян померло неприродною смертю на землях, що їх контролював Сталін, аніж на землях, підконтрольних Гітлерові. Таке припущення цілком може відповідати дійсності, хоча вина за численні смерті є спільною[770].
Згадаймо ҐУЛАҐ. Більшість радянських концтаборів лежали в радянській Росії — далеко за межами зони німецької окупації. Коли в червні 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз, у ҐУЛАҐу перебувало близько 4 мільйонів радянських громадян. Понад 2,5 мільйона своїх громадян радянська влада засудила до ҐУЛАҐу під час війни. НКВД діяло всюди там, куди не дійшли німці, включно з обложеним і голодуючим Ленінградом. Між 1941 та 1943 роком зареєстровано смерті 516 841 в’язнів ҐУЛАҐу. Справжня кількість померлих могла бути вищою. Можна уявити, що цих сотень тисяч додаткових смертей не було б, якби німці не напали на Радянський Союз — однак ці люди не були б такими вразливими, якби не були в ҐУЛАҐу. Людей, що загинули в радянських концтаборах, не можна просто зачислити до жертв Німеччини, навіть якщо Гітлерова війна прискорила їхню загибель[771].
Інші люди, наприклад, мешканці радянської України, зазнали більших страждань як від Сталіна, так і від Гітлера, аніж мешканці радянської Росії. У довоєнному Радянському Союзі росіяни мали значно нижчі шанси постраждати від Сталінового Великого терору (хоча російських жертв теж було немало), аніж невеликі національні меншини; крім цього, вони із значно нижчою ймовірністю, ніж українці чи казахи, страждали від голоду (хоча жертв голоду серед них теж не бракувало). У радянській Україні під німецькою окупацією впродовж значної частини війни було ціле населення, а рівень смертності тут був далеко вищий, аніж у радянській Росії. Землі нинішньої України впродовж ери масового вбивства лежали в осерді як сталіністської, так і нацистської вбивчої політики. Між 1933 і 1938 роками жертвами вбивчої політики Сталіна впало близько 3,5 мільйона осіб. Після цього, між 1941 і 1944 роками, ще 3,5 мільйона осіб впали жертвами вбивчої політики німців. Ще близько 3 мільйонів мешканців радянської України загинули в боях.
Тим не менш, незалежна Українська держава іноді вдавалася до політики перебільшення. В Україні — важливому місці як Сталінового голоду 1932–1933 років, так і Голокосту 1941–1944 років, — кількість українців, що загинули від першого, перебільшували до тієї міри, що вона перевищувала загальну кількість єврейських жертв останнього. Між 2005 і 2009 роками пов’язані з державними установами українські історики повторювали цифру у 10 мільйонів жертв голоду — без найменшої спроби це число обґрунтувати. На початку 2010 року офіційні обрахунки смертей від голоду тихо впали до 3,94 мільйонів. Таке схвальне (і незвичне) виправлення в менший бік наблизило офіційну поставу до істини. (Специфічність українського голоду заперечує нинішній президент цієї розділеної країни)[772].
Білорусь була центром радянсько-нацистського зіткнення, і жодна країна не пережила під німецькою окупацією більшої біди. Пропорційно воєнні втрати тут перевищували воєнні втрати України. Навіть — більшою мірою, ніж Польща, Білорусь зазнала соціального обезголовлення: спершу у 1937–1938 роках радянське НКВД убивало представників інтелігенції як шпигунів, а тоді, у 1942–1943 роках, радянські партизани вбили шкільних учителів як німецьких колаборантів. Столичне місто Мінськ було майже спустошене німецькими бомбардуваннями, втечею біженців та голодуючих і Голокостом; після війни його перебудовано як найвищою мірою радянську метрополію. Та навіть Білорусь не відходить від загальної тенденції. Під час Другої світової війни загинуло 20 % від довоєнного населення білоруських територій. Тим не менш, молодь навчають, що загинув не кожен п’ятий, а кожен третій — і вона, схоже, вірить цій науці. Білоруський уряд, що пишається радянською спадщиною, заперечує вбивчий характер сталінізму і покладає всю провину на німців, або загальніше, на Захід[773].
Перебільшення — явище, притаманне не лише пострадянському чи посткомуністичному просторові, як показує випадок Німеччини. Безперечно, німецькі порахунки з Голокостом — виняткові й парадигматичні. Проблема полягає не в цьому. Німецька пам’ять про німецькі масові вбивства євреїв є унікальним прикладом недвозначної політичної, інтелектуальної та педагогічної відповідальності за масове вбивство, а також головним джерелом надії на те, що інші суспільства колись підуть подібним шляхом. Однак німецькі журналісти і (деякі) історики перебільшують кількість німців, що загинули під час воєнної та повоєнної евакуації, втечі чи депортації після завершення Другої світової війни. Можна зустріти джерела, що необґрунтовано говорять про 1, або навіть 2 мільйони смертей.
Ще у 1974 році звіт західнонімецьких архівів встановлював кількість німців, що загинули під час утечі чи депортації з Польщі, на рівні 400 тисяч. Цей звіт розкритиковано, оскільки згадані в ньому числа були занизькими, щоб слугувати політичній меті удокументування жертовності. Той самий звіт говорив про 200 тисяч загиблих чехословацьких німців. Згідно зі спільним звітом чеських та німецьких істориків, це число перебільшено приблизно вдесятеро. Отож, щодо німців, які загинули, покидаючи Польщу, 400 тисяч (число, назване в одному з попередніх розділів) краще вважати за верхню, аніж за нижню межу.
Доля німців, що втекли чи зазнали евакуації під час війни, була подібною до долі численних радянських та польських громадян, що тікали (чи що їх евакуювали) під час німецького наступу і німецького відступу. Досвід тих німців, що їх депортували наприкінці війни, можна порівняти з досвідом великої кількості радянських та польських громадян, що зазнали депортацій під час та після війни. Однак досвід німців —
