Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Піддатися спокусі, назвати інших людей недолюдьми — це крок у напрямку до нацистської постави, а не від неї. Проголосити інших людей поза розумінням означає покинути пошуки розуміння, а отже, покинути й історію.

Відкинути нацистів чи комуністів як людей, що лежать поза межами людських турбот і не піддаються історичному розумінню, означає потрапити в їхню моральну пастку. Безпечніша дорога пролягає через усвідомлення того, що мотиви масового вбивства — за всієї відразливості для нас — для них мали сенс. Гайнрих Гімлер казав, що добре бачити сотню, чи п’ять сотень, чи тисячу трупів, що лежать поруч один з одним. Він мав на увазі, що вбиваючи іншу людину, вбивця приносить у жертву власну душевну чистоту, а здійснення такої жертви піднімає вбивцю на вищий рівень моралі. То був вираз своєрідної відданості. То був приклад, хоча й крайній, нацистської цінності, яка не є нам цілком чужою — жертви особи в ім’я спільноти. Герман Ґерінг казав, що його совість звуть Адольф Гітлер. Для німців, які прийняли Гітлера за свого Очільника, велику вагу мала віра. Знайти більш невдалий об’єкт віри було навряд чи можливо, та сама сила віри була беззаперечною. Ґанді завважив, що зло залежить від добра — у тому сенсі, що ті, хто готується до вчинення злих діл, мусять бути відданими одне одному й вірити у свою справу. Посвята і віра не роблять німців добрими, але все ж роблять людьми. Так само, як і всі, вони мали доступ до етичного мислення, попри те, що їхнє етичне мислення потерпало від жахливих помилок[768].

Сталінізм теж був системою не лише політичною, а й моральною, у якій невинуватість і вина були категоріями не лише законодавчими, а й психічними, а моральне мислення було повсюдним. Молодий український діяч комуністичної партії, який відбирав їжу в голодних, був певен, що докладається до тріумфу соціалізму: «Я вірив, бо хотів вірити». Він виказував моральну чутливість, навіть якщо ця чутливість помилялася. Коли Маргарете Бубер-Нойман була у таборі ҐУЛАҐу в Караганді, інша ув’язнена сказала їй, що «не розбивши кількох яєць, не засмажиш яєчні». Численні сталіністи та їхні прибічники пояснювали, що втрати від голоду та Великого терору були необхідними для побудови справедливої й безпечної радянської держави. Сам розмах смерті, здавалося, додавав привабливості такій надії.

Але романтичне виправдання масового вбивства, яке каже, що слушно витлумачене нинішнє зло є майбутнім добром, є просто помилковим. Може, значно краще було б не робити взагалі нічого. Можливо, для досягнення бажаних цілей краще підійшла б м’якша політика. Вважати, що з великим прогресом мають бути пов’язані величезні страждання, означає погоджуватися на такий собі герметичний мазохізм: присутність болю є знаменням якогось іманентного або майбутнього добра. Самому пропонувати такі міркування є герметичним садизмом: якщо я зробив комусь боляче, то це тому, що існує якась відома мені вища мета. Оскільки Сталін представляв політбюро, яке представляло центральний комітет, який представляв партію, яка представляла робітничий клас, який представляв історію, то Сталін мав особливе право промовляти від імені історичної необхідності. Такий статус дозволив йому звільнити себе від будь-якої відповідальності і звинувачувати у своїх невдачах інших[769].

Не можна заперечувати, що масовий голод несе із собою певного штибу політичну стабільність. Питання мусить полягати в іншому: чи бажаним є такий мир, чи мав би він бути бажаним? Терор і справді зміцнює певного штибу режим. Чи є такий режим кращим за інші? Убивства цивільних — в інтересах певного штибу очільників. Питання полягає не в тому, чи відповідає це історичній правді, чи ні. Питання полягає в тому, що є бажаним. Чи є ці очільники добрими очільниками, ці режими — добрими режимами? Якщо ні, то питання в тому, як запобігти такій політиці.

Наша сучасна культура пам’яті приймає за очевидне, що пам’ять стоїть на заваді вбивству. Якщо люди гинули в таких великих кількостях, то спокусливо думати, що вони мусили гинути за якусь трансцендентальну цінність, що цю цінність можна оприявнити, розвинути і зберегти у відповідній політичній пам’яті. Тоді трансцендентним виявляється національне. Мільйони жертв загинули, мабуть, для того, щоб Радянський Союз переміг у своїй Великій вітчизняній війні, або для того, щоб у власній праведній війні перемогла Америка. Європа мусила засвоїти свій урок пацифізму, Польщі потрібна була її легенда свободи, Україні — її герої, Білорусі треба було довести свою чесноту, а євреям — сповнити сіоністську долю. Та всі ці раціоналізації, хоч і передають важливі істини щодо національної політики і національної психології, мають мало спільного з пам’яттю як такою. Мертвих пам’ятають, але мертві не пам’ятають. Хтось інший мав над ними владу, хтось інший вирішив за них, як вони загинули. Згодом ми бачимо, як хтось інший визначає за них причину їхньої загибелі. Якщо сенс ми черпаємо з убивств, ризик полягає у спокусі думати, що більша кількість убивств принесе більше розуміння.

Можливо саме тут — між підрахунком мертвих і постійною реінтерпретацією цього підрахунку-лежить завдання історії. Лише історія масового вбивства може поєднати числа з пам’яттю. Без історії пам’ять стає приватною — сьогодні це означає національною. Числа, натомість, стають публічними — тобто знаряддям міжнародного змагання за мучеництво. Пам’ять належить мені, і я маю право діяти з нею, як забажаю; числа — об’єктивні, отож, ти мусиш прийняти мої числа незалежно від того, подобаються вони тобі, чи ні. Така логіка дозволяє націоналістові однією рукою обнімати себе, а іншою — бити свого сусіда. Після завершення Другої світової війни, і знову після падіння комунізму, націоналісти на Кривавих землях (і за їх межами) займаються перебільшенням кількісного страждання і таким чином претендують на мантію невинуватості.

У XXI столітті російські очільники пов’язують свою країну з більш чи менш офіційними числами радянських жертв Другої світової війни: 9 мільйонів загиблих на війні, від 14 до 17 мільйонів загиблих цивільних. Ці дані є об’єктом бурхливих суперечок. На відміну від більшості чисел, що їх подає ця книжка, вони є радше демографічною проекцією, ніж статистикою. Але, слушні вони чи ні, вони стосуються радянських жертв, а не російських. Якою б не була радянська статистика, статистика російська мусить бути значно, значно нижчою. Висока кількість радянських жертв містить Україну, Білорусь і балтійські держави. Особливу вагу мають землі, що їх Радянський Союз окупував у 1939 році — східна Польща, балтійські держави, північно-східна Румунія. Люди тут гинули