Московство - Павло Штепа
Московська влада не дозволяє оприлюднювати нічого, що шкодить імперії. Часописи СРСР не пишуть навіть про великі катастрофи. Але в останній війні Московщина вивезла до Сибіру багато тисяч іноземців, полонених німців і японців. Потім змушена була відпустити додому частину свого «ясиру». Вони й понесли до вільного світу відомості про визвольну боротьбу немосковських народів СРСР. Відсилаючи читача до спогадів, що їх вони написали, тут перелічимо лише кілька фактів. Від 1946 року й досі не вщухають на московських землях СРСР заколоти, страйки і навіть повстання українців. Лише від січня 1948 року до червня 1949 року в десяти областях України було 1736 збройних виступів Української Повстанської Армії[751]. Безборонні, без зброї, відокремлені від усього світу українці-каторжани вже майже півсторіччя борються проти десятків тисяч енкаведистів, озброєних автоматами, гарматами, танками. Образ, гідний пензля і пера найгеніальніших художників і поетів. А що малюють і про що пишуть українські малярі, письменники у вільному світі? Історія колись поставить на них печатку ганьби.
Українські політв’язні страйкували, повставали:
1946 р. в Колимі.
1947 р. в Колимі, Караганді, Уст-Вімі.
1948 р. у Воркуті (повстало 80 тисяч).
1950 р. біля Воркути, в Тайшеті.
1951 р. біля Колими, біля Караганди.
1952 р. біля Красноярська, в Караганді, на Уралі.
1953 р. в Норильську (1500 убитих), у Воркуті (500 убитих), Караганді, Кінгірі, Колимі. В Норильську страйк тривав 100 днів. У Воркуті — 60 днів.
1954 р. в Кінгірі (600 убитих, серед них 500 Безсмертних Українок 26 червня 1954), в Кірові, Тайшеті, на Уралі, Сахаліні, Караганді, Колимі, Красноярську, Казахстані. Страйкувало 60 тисяч на обширі 600 кілометрів.
1955 р. в Тайшеті, Воркуті, Магадані, Потьмі, Пермі.
1956 р. в Іркутську, Красноярську, Томську, Свердловську.
1957 р. в Хабаровському краї, Челябінській, Свердловській областях.
1959 р. в Темір-Тау[752].
1960 р. заколоти в Казахстані, в Донбасі.
1961 р. в Одесі, Кривому Розі, Севастополі, Єлизаветграді (Кіровограді), Краматорську, Бахмуті (Артемівську), Новочеркаську.
1962 р. в Новочеркаську, Донбасі, Одесі.
1963 р. в Кривому Розі.
1961 року біля Рівного спалено 98 тисяч тонн пшениці, призначеної для вивозу в Московщину[753].
Французький москволюб пише: «Духовні настрої в СРСР, що їх москвини називають «контрреволюцією», є справді той самісінький революційний дух, що повалив царську владу»[754].
Заманивши в пастку «українізації», Московщина знищила 90% борців за вільну Україну. На їхнє місце прийшли нові. І тепер читаємо в україномовних журналах УРСР, хоч і прикриті личиною комуністичної балаканини, заклики молодої української інтелігенції порвати духовні кайдани. Глибоко християнський і український, побожний Григорій Сковорода (1722— 1794) був замовчуваний в УРСР. А тепер молодий український письменник і критик Іван Дзюба підносить його до рівня найбільших філософів людства і підкреслює, що саме тепер Г. Сковорода і «потрібний насущно, як хліб щоденний, кожному мислячому юнакові і дівчині, щоб живити їхню думку і сумління, щоб допомагав розібратися у складних питаннях сучасності, в її моральній атмосфері, щоб промовляв до нас, як промовляв до Т. Шевченка, який перший збагнув велич Г. Сковороди…». «А тому найбільше внутрішньо споріднений з Г. Сковородою є Т. Шевченко. Їх поєднує суто українське розуміння правди і сумління як непохитних людських основ так, як ті основи виявляються в українській народній філософії та фольклорі. А це — протест проти наруги над людиною, зневага до марноти, до позолоти і тяжка боротьба душі, що прагне справжнього, таємничого… Сковорода як український філософ ще не вивчений. Його не можна зрозуміти поза тією історично-національною лавою, що в ній стоять: Іван Вишенський, полемісти XVII ст., Значко-Яворський, козацькі літописці, гайдамаки, борці проти єлізавето-катерининсько-петровської політики нищення української «розні». А хіба ж ця українська «рознь» не виявилася з величезною силою у Г. Сковороді? Хіба ж його вперте відкидання урядових благ не є стихійна впертість українського народу проти насильного ощасливлення, проти соціальної і національної «розні»? Хіба ж поза цією українською народною філософією можна збагнути Г. Сковороду? Хіба ж можна збагнути іншого Сковороду поза історичними аналогіями того, як людська думка та сумління противилися натискові фальшивої доби? У наших школах та вузах мало відкривають нам справжній зміст та красу, багатство української літературної спадщини»[755]. Таке пише теперішня передова молодь України.
Не могла й цього разу Московщина вигадати нічого нового і всоте вдалася до погроз, а потім і до переслідувань. КПРС наказала 10 січня 1960 р. своїм слугам в Україні винищувати український націоналізм, релігійні «забобони», націоналістичну ідеологію[756]. Секретар ЦК КПУ А. Скаба закликав на засіданні ЦК КПУ: «Треба давати рішучу відсіч спробам використати критику культу особи з метою, далекою від інтересів компартії. Треба давати відсіч найменшим спробам завдати удару марксистсько-ленінській теорії і під цей гамір вибілювати націоналістичні ухили»[757].
У липні 1965 року Московщина ув’язнила понад 75 українських молодих науковців, письменників, студентів, а 1 квітня 1966 р. засудила їх за нелегальне розповсюдження протимосковської літератури на кількарічну каторгу. Московщина почала судити їх відкритим судом. Тоді будинки суду і вулиці біля суду були переповнені людьми, які захоплено вітали засуджених квітами. Московщина наказала т. зв. «урядові УРСР» карати новітніх українських революціонерів потай, без суду. Тоді посипалися до того «уряду» протести й обурення. Рукописні копії протестів розповсюджувалися по всій