Московство - Павло Штепа
«Автори «Історії України» (видання АН УРСР) писали за М. Грушевським. Вони не показали войовничого духу, вирішальної ролі комуністичної партії. Вони цілковито не згадали про класову боротьбу в Україні, висунувши на перше місце боротьбу національну. Вони заперечили, що Київська Русь є спільною власністю росіян, українців і білорусів, приписуючи її лише Україні. Вони не показали, що український народ боровся за своє визволення завжди спільно з народом російським. Не показали, що російський народ багато допоміг українському визволитися з національної і соціальної неволі. Інститут суспільних наук АН УРСР припустився злочину, дозволивши видати таку явно ворожу працю. Цей Інститут взагалі не виходить за рамки національної обмеженості, занедбавши цілковито працю над історією російського народу. І добре зробив ЦК КПУ, що наказав ґрунтовно очистити Інститут від націоналістичних запроданців»[745].
«Українські письменники та композитори надто захоплюються старою історичною тематикою, а не творять на сучасні радянські теми. Найкращі українські композитори: Б. Лятошинський, П. Козицький, М. Вериківський, Л. Ревуцький, А. Штогаренко не творять опер на сучасні соціалістичні теми. Конкурс на такі теми не приніс жодних наслідків, хоч нагороди були дуже великі. З 40 опер та балетів на сучасні радянські теми виставлено лише одну оперу та три балети… Українські композитори виправдовуються теорією про неможливість писати опери на сучасні теми. Дві третини їхніх творів відстають від сучасного життя на 2–3 століття. В них панує перебільшена ідеалізація давнього побуту України. Вони й сучасних радянських партизанів одягають у запорізькі кунтуші, чіпляють їм чуби та пхають люльку в зуби. Не розуміють, що за нашої прогресивної соціалістичної доби треба по-новому співати навіть козацьку пісню. А сучасні українські композитори наслідують давно забутий спів XVII–XVIII століть. Навіть М. Вериківський, який створив чимало радянських пісень про соціалістичне будівництво, навіть і він у своїх операх «Наймичка», «Пан Каневський» захопився мертвим етнографізмом та застарілими формами»[746].
Повість О. Копиленка «Чому не гаснуть зорі» (на тему зруйнування запорожцями 1635 року Кодацької фортеці) просякнута козацькою реакційною романтикою та ідеалізацією мертвої минувшини. О. Копиленко пропагує безкласове українське суспільство XVII ст. і саме ним пояснює непереможність, героїчність українського народу, мовляв, він був тоді об’єднаний однією вищою національною ідеєю. Отже, бачимо справжню буржуазно-націоналістичну пропаганду. Тож не дивно, що гуртки художньої самодіяльності ставлять театральні твори, написані в дусі національної української обмеженості. Замилування історичним минулим, національну обмеженість треба негайно припинити, доки ця зараза не поширилася»[747]. «Наші театри засмічені мотлохом, що ідеалізує мертве минуле і нехтує живою сучасністю. Український театр виконає свій обов’язок лише тоді, коли пропагуватиме політику партії»[748].
Фільм «Українські мелодії» безконечно милується мертвою давниною, ідеалізуючи її. Жодної сучасної пісні там немає. Зображено боротьбу українського народу з німецькими окупантами, а в ній нема нічого про радянську владу. Автори фільму захоплюються мертвою історичною давниною так, що показують, ніби радянську армію 1941–1945 років надихає не любов до СРСР, а старі козацькі традиції, що про них співає радянським воякам старий кобзар. Ті традиції показано у фільмі, як непереможне військо гетьмана Б. Хмельницького. Показують глибоку пошану молоді до того старого кобзаря, пропагуючи цим реакційний погляд, мовляв, старі люди є мудріші за радянських молодих»[749].
«Втечу від сучасного життя, надмірне замилування безповоротним минулим бачимо і в українському живописі. Наприклад, у творах І. Шульги «Пісня запорожців», «Кобзар», Г. Світлицького «Рідний край», С. Шишка «Зустріч» та «Селянське подвір’я», В. Мироненка «Моя Україна» і т. п. У них не бачимо нічого сучасного. Прославляти давнє минуле України-це національна обмеженість, реакційність, вкрай шкідливе і небезпечне сучасній радянській Україні, бо створює ґрунт для відродження буржуазно-націоналістичних впливів»[750].
Чи справді аж такий запеклий, відвертий український націоналізм заполонив журнали та книжки в УРСР? Ні. Такого не могло бути хоча б тому, що в кожній редакції сиділо не одне «око и ухо государево». З мирної малоросійської мухи навмисне робили бойового націоналістичного українського слона. Згадав український літературознавець, що Леся Українка знала кілька європейських мов і читала не в перекладах європейські твори, і яничар б’є на сполох, що так перебільшується вплив європейської літератури на українську і замовчується вплив московської. Пише літературознавець про українську літературу XVIII–XIX ст., а яничар доповідає, що автор мовчить про «радянську». Г. Лазаревський згадав знаний і москвинам історичний факт, що Київська Могилянська Академія давала високу освіту (у ній навчали мов: української, польської, латинської, грецької, німецької, французької. Викладали: історію, географію, математику, астрономію, риторику, філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, психологію, природознавство), і яничар кричить, що вчений прославляє життя вже давно забутої України. Професор літератури згадує між іншими імена П. Куліша, В. Винниченка, і яничар страхався, що він їх вихваляє. О. Копиленко нагадав усьому світові відомий факт, що запорожці боронили Україну від татар, і яничар кричить, що письменник пропагує український буржуазний націоналізм і т. п. і т. д.
Чому Московщина робила і робить з мухи слона? Бо знає, що імперію збудували немосквини, що тільки-но немосквини відмовляться тягнути московського воза — впаде імперія. Відкрито заборонити українську мову — небезпечно. Отже, погрозами слід залякати усіх діячів української культури. У всіх московських атаках на українську літературу, мистецтво, музику аж пашить пекуча московська ненависть до українського культурного і політичного багатства минулих століть. Московщина тисячократно вбиває в українську голову ідею, що все минуле України (а не Московщини) ніколи не повернеться, бо воно давно мертве. Московське — не мертве. Отже, не трать, хохле, сили, спускайся на дно історичного забуття. Ставай безбатченком, або просися у прийми. І то твоє щастя і честь, що Ванька приймає тебе за молодшого брата. У подяку мусив його слухати і йому вірно служити, бо ж то честь тобі. А ті божевільні українці бачать у Києві пам’ятник Б. Хмельницькому, а не добачають М. Ватутінові. Малюють «Рідний край», а не «Рідна Москва». Шанують кобзаря, а не московського гармоніста.
