Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська - Олександр Віталійович Красовицький

Трава дуже зелена. Найзеленіша в моєму житті. Красива природа. І соняшники. Бісові соняшники! Ненавиджу вас ще більше, ніж цих росіян. Ці «соняшники» стріляли в нас. Ці соняшники й ховали під собою ворожі трупи. Від вибухів тіла наших бійців також залітали в ці соняхи. Тепер вони там перемішані. Чортові соняхи. Ви уявляєте собі смерть? Вона з косою? Це неправда. Смерть ходить зі стеблом соняха.

Вантажівки з мінометами. Повністю згоріли. Ще димлять. Навколо обгорілі тіла. У повітрі носиться запах горілої людської плоті. Його нічим не передати. Хлопці лежать хто горілиць, хто долілиць. Одягу немає. Увесь вигорів. Тільки розкриті роти дивляться в небо. Саме з них вилетіли душі. Як я можу на таке спокійно дивитися? Не знаю. Уже стільки всякого побачив за останній тиждень, що психіка просто відключилась. Єдина емоція, що панує, — злість. Злість за те, що опинилися в такій ситуації. За нашу безпорадність. Ні, я не кажу, що ми безхребетні. Учора ми зробили неможливе. Показали, що інженери, студенти, підприємці та інші добровольці за будь-яких обставин можуть протистояти професійній армії. Вони ніхто проти нас. Вони беруть кількістю. Якби сили були рівні, то зараз я б ходив поміж їхніх трупів.

Я, нікчемний я, що не зміг ніяк урятувати «Утьоса» і решту хлопців. Хто я такий, щоб думати зараз про те, як вони померли? Вони померли в агонії. У пекельній агонії. Вогонь випалив усе. Вогонь усюди. І соняшники...

На траві лежить наш «донбасівець». Я його знаю. Це — «Нацик». Деколи бачились із ним під час нічних чергувань на станції. Він добре організовував оборону. Але зараз уже і його час прийшов. Дивиться в небо. Очі розплющені. Волосся трохи сивувате. Форма майже зливається з травою. Здалеку важко помітити. Лице спокійне. Бездиханне. За ним лежить ще один.

Не витримую й падаю на коліна. Це — «Лисий». Як так?! Друже, вчора я бачив, як ти курив спокійно сигарету. А зараз уже лежиш на цій безбожній землі. На цьому пекельному полі розваг. Ти ж був такий люб’язний зі мною та «Амбалом». Постійно ділився всілякими солодощами. Казав, що то тобі «брат с Севера» прислав. Завжди можна було звернутися за порадою. А в кінці завжди сміялися. Не грайся! Засмійся! У тебе це легко виходило. Ну ж бо! Давай! Боже! Як ти помер, друже?

Обдивляюся тіло, але марно. Не можу знайти жодної рани. Жодного сліду крові. Що сталося? Як ти помер? Чуєш?! Я тебе питаю! Як ти помер?

Уже нічого не бачу крізь свої очі. Мокрі. Я тепер як той штурмовик, що ніс свого командира.

Який ти важкий, «Лисий». Як камінь. Чому я не можу тебе взяти і понести? Чому ти такий важкий? Що з тобою сталося? Тебе нашпигували залізом? Га? Чому мовчиш? Розмовляй зі мною!

Протягую декілька метрів. Усе. Сил більше немає. Ні моральних, ні фізичних.

— Друже, допоможи мені дотягнути тіло, бо сам не можу.

— Давай спробуємо.

Навіть удвох ледве його дотягуємо. Тут розстелений великий брезент. На ньому складені всі, кого вдалося знайти. Десятки тіл.

Небо знову розвергається.

Швидко біжу в підвал. Зараз тут людей не так багато як учора. Декілька бійців. Та господарі будинку. Дід з бабою. Поруч сидять «Масяня» і «Строітєль» з перемотаною головою.

— Ой, хлопці. Що ж воно буде. Повбивають вас...

— Та не повбивають. Усе добре буде. Ми вчора їм надавали по зубах. Дамо й сьогодні.

— Якби ж твої слова, та й Богові у вуха. Молимося за вас.

— А чий то будинок двоповерховий на кінці?

— То мого брата. Він добре там хазяйнував.

— Бачили. Городництво за останнім словом техніки.

— Так-так. Любить цю справу. А будинок ще цілий?

— Так. Поки що...

— Ото він хотів Росію. Тепер і має.

— Він за росіян?

— У нас постійно з ним суперечки виникали. Тепер його прохання почуті. Росіяни під хатою. Щоб він скис разом з ними.

Оце так поворот. Два рідні брати. По обидві сторони. Тепер зрозуміло, чому росіяни окопалися з того боку.

Обстріл не вщухає. Земля рясно сиплеться на голови. За прямого попадання нас завалить землею тут. Сидимо у труні під час шаленого вітру. Невідомо, коли захлопнеться кришка.

— Надо сдаваться!

— Навіщо?

— Я не хочу умирать! У меня дети дома. Надо сдаваться!

— Ми ще можемо їм протистояти!

— Да что мы можем? Сколько уже умерло. И сколько раненых! Дети без меня не проживут!

— Це ти зараз про дітей згадала? А навіщо ти взагалі йшла на війну, якщо в тебе діти дома?! Ти хіба не знала, що тут можуть убити? Чи ти думала так собі проскочити? Думала, що минеться?

— Я по долгу шла. Как и вы все!

— Чого тоді скиглиш? Ще й агітуєш на це інших. Тих, хто ще може боротися. Роз’їдаєш бойовий дух!

— Да пошли вы со своим духом!

Виходжу на свіже повітря. Голова пульсує від цих упадницьких настроїв.

Як можна поширювати таку єресь серед бійців?

Залізний дощ стих. Бійці вилазять із різних щілин. Поранених немає.

* * *

Це остання крапля. Допомоги не буде. Ніякі вмовляння комбата вже не діють. Усі ті гори журналістів, родичів та друзів — далеко. А росіяни тут. Вони відтягнули свою техніку і людей далеко за межі досягання нашої зброї. Тримають нас на довгому повідку, регулярно добиваючи далекобійною зброєю. Навіть якщо спробуємо їх атакувати — нас умить зітруть танками та артилерією. Якщо зараз не здатися, то потім уже може не бути. Це кінець!

Це мої думки? Це думки добровольця, який не хотів здаватися? Не вірю собі.

— «Тин», що ти робиш?

— Сказали знімати все. Ідемо тільки в одязі.

Усі псують зброю. Гнуть газові трубки і пружини. Стрибають ногами по стволах. Розбирають зброю і викидують частини в різні боки. Знімають шоломи і бронежилети. Спалюють документи. Знищують усе, що нищиться.

Плачуть.

Усі розуміють, що нас чекає. Полон. Тут нічого хорошого. А що далі? Далі — невідомість...

Шеренга вишикувалась. Повільно топчемось уперед. Якесь дивне відчуття. Немає страху. Переживаю тільки, щоб із «Камазом» та «Амбалом» було все добре. Ідемо повз згорілий штаб. Там вбили «Лєрмонтова». Останній удар забрав сталевого