Погода, яка змінила світ - Маркус Розенлунд
Є причини вважати, що принаймні перші цикли Бонда зумовлені порушеннями в циркуляції Гольфстріму (або ж АМОС – Atlantic Meridional Overturning Current[9], – як він називається на жаргоні вчених). Гольфстрім, коротко кажучи, – це могутня течія, що переносить об’єм води, як у сотнях Амазонок, і таку кількість тепла, що виробляє мільйон атомних електростанцій. Жителі Північної Європи взагалі завдячують Гольфстрімові життям.
Ось тут, мабуть, своєчасно пояснити, як ця течія функціонує. Гольфстрім, течучи від Південного узбережжя США на північ, виділяє тепло та водяну пару. Випаровуючись, морська вода не виділяє у повітря сіль. Це означає, що, рухаючись на північ, солоність вод чимраз зростає.
Коли вода стає солонішою, заразом зростає її густина. Це призводить до того, що вода опускається приблизно на 1500 метрів десь під час наближення до Ісландії. Звідти вода прямує підводною течією назад на південь. Отже, функціонування течії трохи скидається на конвеєр, допоки не виникають можливі порушення.
Коли солоні поверхневі води змішуються з прісними, наприклад талими водами ґренландських льодовиків, здатність води опускатися знижується. Це, своєю чергою, призводить до сповільнення конвеєра.
Так відбувається не лише в теорії. Нам відомо, що північно-східне продовження Гольфстріму, Північно-Атлантична течія, сповільнилася приблизно на п’ятнадцять відсотків од середини 1950-х. Почасти це спричинено природними коливаннями: Гольфстрім має швидший і повільніший періоди. Проте ми не можемо заперечити, що частково послаблення безпосередньо пов’язане зі спричиненим глобальним потеплінням таненням льодовиків у Ґренландії.
Втім талі води, які нині витікають із Ґренландії, бліднуть на тлі потоку, що потрапив в Атлантичний океан майже 13 000 років тому.
БОНД 8: ПІЗНІЙ ДРІАС, ЛЬОДОВИКОВИЙ ПЕРІОД ЗАВДАЄ УДАРУ У ВІДПОВІДЬ
«Коли греблі рве» – така підназва теж пасувала б цьому циклу Бонда. Роль «греблі», яка рветься, у цьому випадку відіграє озеро Аґассіс у Північній Америці. Йдеться, власне, про два пов’язаних між собою озера – Аґассіс і Оджибвей, але, аби оминути ускладнення, поговорімо лишень про Аґассіс.
Озеро Аґассіс – колишнє велике льодовикове озеро, що лежало в центральній частині Північної Америки, південно-західніше Гудзонової затоки, приблизно 13 000 років тому. Ім’я озеро дістало від швейцарсько-американського дослідника льодовикової доби Жана Луї Аґассіса – одного з найпалкіших прихильників теорії льодовикового періоду в ХІХ столітті.
Незадовго до того, як гребля 12 800 років тому луснула, озеро Аґассіс до країв наповнилося талими водами з північно-американського льодовикового щита, що танув із карколомною швидкістю у такт потеплінню. Площа озера перевищувала площу п’яти Великих озер, які сьогодні лежать неподалік американсько-канадського кордону, разом узятих. За найбільшого розливу Аґассіс охоплювало цілих 440 000 квадратних кілометрів – це означає, що воно було більшим за Балтійське море та будь-яке сучасне озеро, включаючи Каспійське море.
Попри величезні розміри, вічним Аґассіс не було. Озеро почасти захищали крижані вали, а коли ці бар’єри тріскали – що ставалося з певною періодичністю, – великі частини озера раптово виливалися в Атлантичний океан майже мигцем.
Імовірно, те саме сталось і на початку пізнього дріасу. Коли озеро Аґассіс зненацька та бурхливо дренувалося, ефекти не обмежилися підняттям рівня морів. Величезні об’єми прісної води, раптово скинуті в Атлантичний океан, негайно та істотно вплинули на циркуляцію води в океані. Циркуляція Гольфстріму та його північного продовження, Північно-Атлантичної течії, порушилася, що призвело до швидкого та майже негайного похолодання.
Холод протримався майже тисячу років, перервавши відступ льодовиків, а льодовиковий період тимчасово повернувся. Найвідчутнішими стали зміни на північних узбережжях Атлантичного океану. У Скандинавії під час пізнього дріасу середня січнева температура повітря впала на цілих десять градусів Цельсія. На місце лісів, які вже встигли поглинути велику частину території, повернулася тундра. На далекому півдні Європи середня річна температура впала на 4–6 °С. Влітку майже втричі похолодніло, а взимку крига сковувала Атлантичний океан аж до берегів Південної Англії.
Похолодання в період пізнього дріасу не охоплювало всю Земну кулю. У південній півкулі льодовики продовжували танути, а у тропіках подекуди стало навіть тепліше. Це спричинене тим, що більша частина тепла залишилася на півдні, замість того, щоб перенестися нагору до рідних мені широт.
Перша мапа Гольфстріму, 1786 р.; художник – Джеймс Пупард, картограф – Бенджамін Франклін десятьма роками раніше
Геологічний «гальмівний слід» льодовиків, відступ яких перервав пізній дріас, можна й досі побачити у вигляді так званих кінцевих морен[10]. Морени Ра у Південній Норвегії, Середньошведські морени та Салпаусселькя у Фінляндії – усі ці гігантські гряди утворились уздовж південного краю Пізньовейхсельського Феноскандійського льодовикового щита через зупинку його танення.
Попри те що пізній дріас достатньо катастрофічний і важливий кліматичний період – це ще, строго кажучи, не голоцен. Лише після того, як пізній дріас згасне, а Гольфстрім набере колишню швидкість, вважатиметься, що льодовиковий період добіг кінця й настала доба голоцену.
Але й у майбутньому крижані гіганти нагадуватимуть Європі про своє існування. Вони це робитимуть пліч-о-пліч із подіями Бонда, навколо яких обертається цей розділ. Я вирішив фокусуватися на тих подіях, які мають особливе значення для нашої цивілізації та її історії. Подія Бонда під номером п’ять, безумовно, належить саме до них.
БОНД 5: РОЗКВІТ СУЧАСНОГО ЗЕМЛЕРОБСТВА
8.2 Kiloyear Event – таку назву носить подія, що сталася 8200 років тому. Ми прибуваємо в середину інтергляціалу, клімат уже почав ставати приємно-теплим, а життя, включаючи людське, почало вкорінюватися навіть на Далекій Півночі. Скандинавія на той час щойно звільнилася з кайданів льодовиків, хоча мине ще чимало часу, поки, наприклад, узбережжя Ботнічної затоки побачить денне світло. Сучасні прибережні шведські міста Ваза й Умео тоді лежали глибоко під поверхнею колишнього Анцилового моря, величезної водойми, що пізніше стала Литориновим морем і нарешті Балтійським.
Коли суходіл Фінляндії піднявся, з Анцилового моря утворилися великі озера сьогодення: Саймаа, Нясіярві та Пяйянне – колишні затоки Анцилового моря. Затока Саймаа тоді була відокремлена від основної тюленячої популяції, тому в тамтешніх водах почали розвиватися власні види тюленів. Слід колишньої берегової лінії Анцилового моря й досі чітко видно в ландшафті, приміром у гельсінському районі Якомякі, будівлі й дороги якого підносяться над рівнем моря на шістдесят метрів.
Також саме тим часом, понад 8000 років тому, датуються перші знайдені істотні сліди людських поселень у Фінляндії (у Південній Швеції мисливці культури Бромме полювали ще у 12 000 до н. е.).
Температура на берегах Анцилового моря не перевищувала сучасні тамтешні показники,
