Московство - Павло Штепа

не відчували. Також не розуміли й тому, що московська інтелігенція не цікавилася історією України, ні всім тим, що відрізняло українську культуру від московської. Ба, гірше! Ми, москвини, дурили себе вигадкою, що, мовляв, українці боролися проти польського поневолення лише щоб накласти на себе ярмо московського поневолення. Ще гірше, московська інтелігенція не визнавала української мови за мову, хоч усі славісти та мовознавці в світі — разом з московською Академією Наук — її визнавали за самостійну і багатющу. Відродження великої, надзвичайно здібної, з старою культурою нації ми намагалися зупинити жандармськими заборонами та шибеницями. Не тяжко передбачити, що народи СРСР повстануть і відокремляться від імперії, коли СРСР програє війну… Московські патріоти мають усі підстави тривожитися майбутнім московської імперії, бо стоять нині перед великим питанням: чи існуватиме вона, чи Московщина повернеться до своїх перед-імперських меж? Якщо радянська влада зненацька впаде, то негайно вибухнуть повстання немосковських народів СРСР, щоби відірватися від імперії. І ті народи виставлять московському народові свої рахунки більшовицьких злочинів, нищення, грабунку, утисків. А з усіх них найбільший рахунок подасть Україна. Справа України є найповажніша і найтяжча до розв’язання. Не матимемо імперії, не розв’язавши справу України. А ця справа є надзвичайно небезпечна нашій імперії. Ми є свідками народження національної і державницької свідомості українців, власне, народження нової нації (навіть цей розумний москвин не може сказати «відродження старої нації». — П. Ш.). Щоправда, вона ще не народилася, її доля ще непевна, проте вона вже набралася такої духовної сили, що вже несила нікому вбити це немовля… Ми, москвини, мусимо працювати щосили, щоб ця українська свідомість стала українською формою московської імперської свідомості. Щоби втримати «русскую» єдність, себто не лише імперсько-державну, а й національно-духовну, ми, москвини, мусимо не лише визнати, а й постійно відчувати своїми, московськими: не лише київські літописи, але й українське барокко, не лише М. Гоголя, але й Т. Шевченка, не лише київський церковний спів Д. Бортнянського, але й українські народні пісні. Все це маємо відчувати рідними нам, москвинам, нашими, московськими, а не лише українськими. А завдання прищепити українські національні традиції на велике дерево «общерусской» культури припадає насамперед тим, хто вірний Московщині і любить Україну… Але разом з цим Московщина не може дозволити будь-яке приниження московської культури в межах імперії. Імперські закони, московська мова мусять бути обов’язковими для всіх в імперії, без жодного винятку. Можливо, (? — П. Ш.) зможемо мирним способом запровадити місцеве господарське самоуправління. В нашій імперії українець не може почувати себе приниженим, зневаженим. Навпаки, московська нація, якій волею долі належить культурне панування в імперії, повинна взяти за свої всі українські національні традиції, історичні символи з гетьманом І. Мазепою разом»[700]. В цьому полягає розум москвина: не хоче навіть федерації, а вимагає повного панування Московщини — культурного, господарчого, політичного. Жорстокі факти змусили його визнати, що «несила нікому вбити» Україну, і він радить «зробити московськими українські національні традиції», щоб українська культура стала одною з форм «общерусской» (московської) культури. Ці його поради здійснює московська «демократія» в СРСР вже півстоліття — безоглядно жорстоко, вогнем і мечем, мільйонами українських смертей. «Єдінонєдєлімєц» Г. Федотов писав це 1930 року. Та героїчна боротьба Організації Українських Націоналістів (ОУН) і Української Повстанської Армії (УПА) за Українську Самостійну Державу відкрили йому очі, і вже в 1943-му він писав: «Серед націоналізмів, що тепер так дуже набирають сили, особливо трагічна є доля націоналізму московського. Хоч його виправдовують оборонні та справедливі особливості війни, що її веде тепер СРСР, проте він є націоналізмом не слабкого, а сильного. Він бореться не лише за своє визволення, а й намагається поневолити інші народи, які стоять поперек його шляху до панування над світом. Оборонні та завойовницькі мотиви московської політики пов’язані взаємно і нерозривно. Свою оборону Московщина завжди закінчувала нападом… А з кожним новим завоюванням будова СРСР стає хисткішою, слабшою. Москвинів у СРСР уже менше половини населення. Доки москвини давали немосквинам в СРСР якесь культурне самоуправління, доти немосквини погоджувалися на співжиття з москвинами. Тепер же у в’язницях та на каторзі більшість в’язнів і каторжан — немосквини, які опинилися там лише тому, що любили свої народи і мріяли про визволення з московського ярма… Московський націоналізм, що тепер рятує московську імперію, може спричинити її загибель. Той день, коли Московщина кине свої полки проти світової демократії, може стати днем повстання всіх пригноблених Московщиною народів. І дорого тоді заплатить вся московська нація за божевільні мрії своїх сліпих вождів»[701]. І ще: «Все чуткіше долітає до нас гук копит татарських коней на новому Куликовому полі бою. Новітній Чінгіс-хан дедалі яскравіше вступає до московської історії. А поза СРСР учорашні лицарі свободи вже готові вітати народження нової батіжно-московської імперії. Невже ж приклад Німеччини — не загрозлива острога Московщині? Німецька імперія загинула тому, що обурила проти себе всі європейські народи. Чи ж не обурює тепер і Московщина?.. Що ж! Може й пощастить на час. Може Й. Сталін і стане володарем Східної та Центральної Європи, досягнувши того, чого не пощастило А. Гітлерові. Бачимо на власні очі, що культ рабства і брехні поширюється вже не на одну шосту, але на одну чверть нашої планети. Та чверть — ще не весь світ. Хоч які великі успіхи має новітній Чінгіс-хан, проте справа свободи ще не програна. Ледве чи пощастить йому підбити решту світу, а поготів ті країни, де демократизм уже давно вкоренився у моральній та релігійній свідомості народу. Зрештою, вільним ще є позаєвропейський, англо-саксонський та латинський світи»[702].

Про кінець «батіжно-монгольської» імперії пророкували в Московщині ще раніше. Бородаті москвини, що їм Петро І голив бороди і гнав на будівництво Петербурга, конаючи, кричали: «А проклятому Петербургу быть пусту». Дві сотні років пізніше А. Бєлий у романі «Петербург» (виданий перед 1914 р.) писав: «А знявшись раз на чвал і зором мірячи простір, мідний кінь копита не поставить, перестрибне над історією, великий буде струс, трісне земля, навіть гори впадуть від великого струсу, а долини повипинають горбами. Будуть, будуть криваві, жахом наповнені дні, а потім усе провалиться. І Петербург провалиться». «Якщо заздалегіть не запобіжимо, то ледве чи Петербург витримає два століття», — віщував царський поет Г. Дєржавін[703]. «Московська література — найбільше пророкуюча література у світі. Вона вся просякнута тривогою, віщуванням, передчуттям якоїсь катастрофи, що надходить. Чимало московських письменників ХІХ ст. відчували, що Московщина стоїть над безоднею і ось-ось упаде в неї. Ф. Достоєвський пише про