не тому, що більшовики винищили стару ліберальну інтелігенцію, а тому, що нова, радянська (як і стара, царська) інтелігенція насамперед щиро московська, породжена московським історичним ґрунтом. Марксистська ж балаканина московської інтелігенції в СРСР — це лише тимчасова данина моді; лише зовнішня тоненька плівка червоної фарби на дуже грубому історичному шарі московської національної духовності»[675]. До цього висновку прийшов і М. Бердяєв: «Вся історія московської інтелігенції — це власне приготування до комуністичного ладу. Відомі ознаки комунізму: спрага за суспільною справедливістю, визнання робітничого класу за альфу і омегу людства, ненависть до капіталістичного ладу і буржуазії, вороже ставлення до культурної еліти, заперечення духу і духовної творчості, сектантська нетерпимість, містичне, релігійне сприймання матеріалістичних догм і т. п. Всі ці комуністичні ознаки завжди мала московська радикальна інтелігенція… Ідеї московських народників виявилися в житті ілюзіями. Ідея особистих прав, ідея постійних реформ, ідея еволюційного прогресу суспільства, ідея парламентарського шляху до поліпшення долі робітництва — всі ці суто європейські ідеї не сприйнялися в Московщині. Перемогли в Московщині ідеї комуністичні, що їх ми щойно навели. Перемогли, бо ж вони були традиційними ідеями і московської інтелігенції і московського народу. Божок московської демократичної інтелігенції В. Бєлінський проповідував деспотію і примусовість. Він говорив, що народ такий нерозумний, що його треба силоміць тягнути до його ж щастя. Він зізнається, що якби був царем, то був би деспотом заради справедливості… Розум і душа москвина легко переходять від однієї крайності до протилежної. Обидві завжди ортодоксальні і не визнають ніякої середини. Царська теократична Московщина не відійшла ще в історію, а тільки змінила назву на пролетарську і теж теократичну. Царська самодержавна імперія мала свої ідеологічні корені у православній вірі свого народу. Вірі, що визнавала ту імперію за священне царство, за теократію. Пролетарська імперія має свої ідеологічні корені також у вірі свого народу. Вірі, що визнає пролетарську імперію за священне царство, за соціалістичну теократію… Царська Московщина стояла на православному ортодоксальному світогляді і вимагала від підданих, щоб вони визнавали його сліпо, без жодних застережень. Пролетарська Московщина стоїть на соціалістичному ортодоксальному світогляді і ще з більшим примусом вимагає від підданних визнавати його навіть ентузіастично. Священне ж царство не може бути чимось іншим, як деспотією світогляду, не може бути неортодоксальним, і тому воно завжди винищує «єретиків». «Правовірне» сектантство, а з нього і деспотія світогляду та нищення «єретиків» — все це було ідеологічною основою Московщини від ХІ ст. по сьогоднішній день. Духовні основи царату і більшовизму — цілковито тотожні… Перемога більшовиків у Московщині не випадкова. Більшовизм — явище глибоко внутрішнє, московське, національне. Це витвір московського національного духу, витвір душі москвина. Більшовизм є лише зовнішнім виявом всього того, що нуртує в душі кожного з нас, москвинів. Більшовизм — це природний синтез Івана IV з К. Марксом. Більшовизм є третім виявом московського загарбництва. Другим була імперія Петра І. Першим — московське царство Івана IV. Більшовизм є неминучим етапом історії московського народу»[676].
Перемогу В. Леніна над О. Керенським москвини (і наші невігласи) пояснюють демагогією Леніна, що проголосив гасла: «Геть війну!», «Грабуй награбоване!», «Війна палацам, мир халупам!» тощо. Але чому саме такі гасла і саме москвини підхопили і пішли за ними? Українці мали багато причин піти за гаслом «Геть війну!», але навіть московські історики визнають той факт, що українці кидали 1917–1918 рр. фронт останніми і лише за наказом української влади. Гасло «Грабуй награбоване!» мало впливало на українців. На справжню причину перемоги Леніна кидає світло один з розумніших москвинів: «Подібність революції 1917 р. до кризи 1616 р. відома аж до дрібниць. Зовнішня війна, династична криза, господарча криза, селянські повстання і спалення маєтків, голод у містах, широко розповсюджений розбій, душогубство, партійна деспотія, нездарність провідників, демагогія, розперезаність міської черні і подурілого селянства — все це, вся ця агонія 1917–1918 років є достеменною фотографією Московщини 1606–1612 років. І діючі сили, і мета, і навіть головні гасла були приблизно ті самі і тоді, й тепер… Як тоді, так і тепер криза спочатку була династичною, але дуже скоро обернулася на політичну. Як тоді, так і тепер кризу започаткували вищі кола суспільства, але вона дуже швидко поширилася та захопила весь народ. Як тепер, так і тоді народний рух був не лише проти багатих, землевласників, але й проти всілякого громадського ладу. Хоч тоді (як і тепер) той рух не мав нічого спільного з європейським соціалізмом, проте і в 1606–12 роках проголошували ідеологію соціалізму, пристосовану до розуміння дикої московської юрби. Однобока і пласка ідеологія тодішнього «більшовика» Івана Болотнікова нічим не відрізнялася від ідеології «революційної демократії» 1917 року. Так само й серед діячів 1606–12 років можна знайти представників усіх партій 1917 року. Тоді була і розгромлена «права партія» (П. Ляпунов), і «соціалісти» (І. Болотніков), і тодішній О. Керенський (Ф. Андронов)… Ця подібність стає ще наочнішою і безсумнівною, якщо пригадаємо, що 1606 року був такий самий вибух національної стихії у немосковських народів, як і в 1917 році. Так! Наш старий, споконвічний більшовизм є в кожного з нас, москвинів. Ленін лише використав цю нашу суто московську стихію»[677].
Що ж сталося 1917 року? Інший розумний москвин відповідає: «Ніякої революції не було в Московщині 1917 року. Бо ж революція — це насильницька і швидка зміна старого змісту на новий зміст. Зміна самих лише форм (хоча й яка швидка) є лише прискоренням еволюції. Тепер у Московщині і загарбаних нею країнах бачимо фотографічно докладний образ часів Івана IV, Миколи І в усіх без винятку царинах життя. Що ж сталося 1917 року?.. Перше. Ослабла державна влада, і московський народ своїм непомильним національним інстинктом відчув у тому ослабленні загрозу існуванню імперії. Тому він і вчинив такий самий заколот, як і під час Кримської чи Японської програних війн. Московський народ інстинктивно відчув свій порятунок насамперед у твердій владі… Друге. Так само інстинктивно московський народ учинив заколот проти фізіологічно чужого йому духу Європи, що після 1905 року хоч і дуже слабенькими струмочками, проте почав протікати до імперії. Москвин підсвідомо відчув у тому європейському струмочку свого найнебезпечнішого ворога і з жахливим поспіхом замурував усі більші чи менші дірочки у «вікні в Європу». Не дерев’яна, а залізобетонна завіса опустилася»[678]. Д. Мережковський віщував ще 1907 року прихід більшовизму і помилився лише на кілька років. Так само М. Бердяєв 1907 року писав, що більшовицька партія за своєю ідеологією стоїть найближче за інші партії до
