Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем - Марк Менсон

Пан Прайс сів і почав неквапливо обшукувати мої речі. Зазирнув у всі кишені, відкрив усі замки, витрусив із торби форму на підлогу.

Не дивлячись на мене, пан Прайс запитав: «Знаєш, що я шукаю, Марку?».

«Ні», — сказав я.

«Наркотики».

Це слово мене ошелешило.

«Н-н-наркотики? — почав заїкатись я. — Які наркотики?».

Він подивився на мене дуже суворо. «Я не знаю. Які наркотики в тебе є?». Він відкрив один із моїх пеналів і почав зазирати в маленькі кишеньки для ручок.

Піт поповз по моєму тілу. Із долонь перетік на руки, а потім на шию. У скронях загупало, кров кинулася в обличчя й розпашіла щоки. Як і будь-який тринадцятирічка, якого щойно звинуватили у зберіганні наркотиків і поширенні їх у школі, я до болю захотів негайно втекти і сховатися.

«Не розумію, про що ви говорите», — запротестував я, але зовсім не так твердо, як збирався. Мені здавалося, що в цю мить я маю бути впевненим у собі. Або ні. Можливо, у цю мить я маю бути зляканим. Як говорять брехуни, упевнено чи злякано? Бо я хотів говорити навпаки. Мої невпевненості нагромаджувалися, як каміння, невпевненість від того, що я говорив невпевнено, заганяла мене у ще більшу невпевненість. Ця чортова петля зворотного зв’язку з пекла!

«Побачимо», — сказав директор, переходячи до рюкзака. Здавалося, кишень у ньому була сотня, і в кожній — купа підліткових дурниць: кольорових ручок, старих записок, дисків у тріснутих футлярах, висохлих маркерів, старий блокнот, із якого вирвали половину сторінок, пилюка, жмутки ниток і всяка різна фігня, яка накопичилася там за роки перебування в середній школі.

Мене заливало потом зі швидкістю світла, час розтягнувся, і мені здавалося, що ліниві миті мого втикання на годинник о дев’ятій ранку лишилися десь у палеоліті. Я ріс зі шаленою швидкістю й будь-якої миті міг померти. У світі лишилося тільки троє: я, пан Прайс і мій бездонний рюкзак.

Приблизно в мезоліті директор закінчив пошуки. Він нічого не знайшов і розхвилювався. Перекинув рюкзак догори дном, і з нього висипалося на підлогу все моє майно. Тепер пан Прайс пітнів так само сильно, як я, тільки я був у паніці, а він сердився.

«То що, сьогодні ти без наркотиків?» — він намагався говорити спокійно.

«Ага», — я теж намагався.

Директор розгорнув мої лахи і почав відбирати кожен предмет окремо. Він групував усі речі в маленькі купки на підлозі біля спортивного костюма. Куртка і рюкзак лежали тепер, порожні й неживі, на його коліні. Пан Прайс зітхнув і втупився у стіну. Як і будь-який тринадцятирічка, якого замкнули в кабінеті разом із чоловіком, який люто розкидає його речі, я ледве стримував сльози.

Директор іще раз прискіпливо оглянув речі, розкладені на купки. Нічого недозволеного й нелегального. Жодних наркотиків. Навіть нічого такого, що заборонено приносити у школу. Пан Прайс зітхнув і кинув рюкзак і куртку на підлогу до решти лахів. Нахилився і вперся руками в коліна, так що тепер його обличчя опинилося просто навпроти мого.

«Марку, даю тобі останній шанс. Скажи чесно. Якщо зізнаєшся, тобі ж самому буде краще. Якщо ж виявиться, що ти щось приховав, тобі буде непереливки».

У відповідь я ковтнув пересохлим горлом.

«А тепер скажи мені чесно, — навис наді мною пан Прайс. — Ти приніс сьогодні у школу наркотики?».

Придушивши сльози і крик, який от-от мав вихопитися в мене з грудей, я втупився просто в обличчя свого мучителя і, вмираючи від страху, що зараз викриють усі мої підліткові жахи, я благальним голосом промекав: «Ні, у мене немає жодних наркотиків. Не уявляю, про що ви говорите».

«Добре, — сказав директор, ніби визнав поразку. — Тоді збирай свої речі і йди».

Він востаннє подивився на мій спустошений рюкзак, який валявся на підлозі кабінету, як розбита обіцянка. Знічев’я легенько притис його ногою, ніби зробив останню безнадійну спробу щось знайти. Я схвильовано чекав, коли директор забере ногу і я зможу вшитися. І нарешті викреслити цей кошмар зі своєї пам’яті.

Але раптом його нога на щось наткнулася. «Що це таке?» — спитав пан Прайс, притупуючи.

«Що таке що?» — видушив із себе я.

«Тут щось є». — Він підняв рюкзак і почав обмацувати дно. Підлога захиталася в мене під ногами.

Коли я був підлітком, я був розумним. Я був допитливим. А крім того, я був хуліганом. Кажу це з усією ніжністю, на яку тільки здатен. Я був бунтівним, брехливим малим хуліганом. Злим і ображеним. Коли мені було дванадцять, я магнітами з холодильника зламав сигналізацію у своєму будинку, аби серед ночі вислизати з нього непоміченим. Ми з одним дружбаном ставили машину його мами на нейтральну передачу і випихали її на дорогу, а потім, нікого не розбудивши, сідали і їхали, куди нам заманеться. Я писав твори про аборт, бо знав, що моя вчителька англійської була закоренілою консервативною християнкою. Зі ще одним дружбаном я крав цигарки в його мами, а потім продавав їх однокласникам за школою.

А ще у дні свого рюкзака я вирізав секретне відділення, у яке ховав марихуану.

От його і знайшов пан Прайс, коли наступив на мій рюкзак. Я збрехав. І директор, як і обіцяв, не пожалів мене. За кілька годин, як і будь-який тринадцятирічка, який опинився в поліцейській машині, я думав, що моєму життю кінець.

І я не помилився. Батьки посадили мене під домашній арешт. На найближче майбутнє мені було заборонено спілкуватися з друзями. Зі школи мене вигнали, тож учитися до кінця року я мав удома. Мама змусила мене підстригтися й викинула всі футболки з Мериліном Менсоном і «Металлікою» (а для підлітка в 1998 році це було рівноцінно смерті). Щоранку тато брав мене із собою на роботу й змушував годинами розкладати папери в теки. Коли термін мого домашнього арешту сплив, мене перевели в маленьку приватну християнську школу, де я — і це вас не здивує — почувався геть не в своїй тарілці.

І коли нарешті я очистився від свого гріха, почав виконувати завдання і зрозумів, як важливо для секретаря бути відповідальним, мої батьки вирішили розлучитися.

Я так докладно вам розповідаю про все це, аби ви зрозуміли, що моя юність просто пішла коту під хвіст. За якихось дев’ять місяців я втратив друзів, коло спілкування, свої юридичні права, а потім ще й сім’ю. Пізніше психотерапевт, до якого я ходив у двадцять, назвав це все «реально травматичним лайном», і