Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем - Марк Менсон

нічого не означає, якщо у вас немає на те конкретних причин. Виявилося, що труднощі й поразки насправді корисні й навіть необхідні, аби дітлахи повиростали в сильних і успішних дорослих. Виявилося, що навчити людей вірити у власну винятковість і любити себе попри все — не означає, що суспільство буде складатися із самих лише Біллів Ґейтсів і Мартинів Лютерів Кінгів. Виявилося, що воно буде складатися із хлопців і дівчат, дуже схожих на Джиммі.

Джиммі, шаленого засновника стартапів. Джиммі, який щодня прикладався до пляшки й не мав жодних здібностей маркетолога, крім як вихваляти себе і вірити у власну маячню. Джиммі, який верещав на свого бізнес-партнера, бо той був «незрілий», а потім спустошував робочу кредитку в дорогущому ресторані, аби справити враження на якусь російську модельку. Джиммі, у якого швидко закінчувалися дядечки й тітоньки, які могли позичити йому трохи грошей.

Так, упевнений Джиммі, Джиммі з високою самооцінкою. Він так багато часу витрачав на розмови про власну винятковість, що забував, розумієте, реально щось робити.

Проблема цієї популярної психології в тому, що вона вимірювала самооцінку людини її власною думкою про саму себе. Але справжнє мірило — як люди ставляться до своїх негативних рис. Якщо людина, така, як Джиммі, почувається офігенно 99,9 % часу, хоча навколо неї все летить шкереберть, як можна вважати, що це реальна оцінка успішного і щасливого життя?

Джиммі вважає себе «особливим». Тобто він думає, що заслуговує гарних речей, хоча не опускається до того, аби їх заробити. Він вважає, що мусить бути багатим, хоча не докладає до цього жодних зусиль. Він вважає, що його мають любити й цінувати, хоча він нікому по-справжньому не допоміг. Він вважає, що його життя мусить бути вишукано-богемним, хоча не готовий іти для цього на жодні жертви.

Люди, схожі на Джиммі, так міцно зосереджуються на позитивному самопочутті, що їм вдається себе переконати, ніби вони здійснюють величні вчинки, хоча насправді нічого не роблять. Вони вважають, що на сцені творять просто дива, хоча насправді виставляють себе на посміховисько. Вони вважають, що відкривають успішні стартапи, хоча насправді не можуть організувати жодної угоди. Вони називають себе вчителями життя, збирають гроші на допомогу іншим, хоча їм лише двадцять п’ять і вони ще просто не встигли зробити в житті нічого путнього.

«Особливі» люди неймовірно впевнені в собі. І їхня впевненість зачаровує інших, хоча б трошки. У деяких випадках неймовірна впевненість у собі «особливих» людей може стати заразною і допомогти людям навколо теж стати впевненішими в собі. Навіть знаючи про всі махінації Джиммі, мушу зізнатися, що крутитися біля нього часом бувало цікаво. Біля нього я почувався невразливим.

Але проблема «особливих» людей у тому, що вони відчувають потребу весь час вважати себе класними, навіть за рахунок тих, хто поряд. А оскільки «особливі» відчувають потребу весь час вважати себе класними, то, зрештою, весь час тільки те й роблять, що думають про себе. Адже людина потребує чимало енергії й зусиль, аби переконати себе, ніби власне лайно не смердить. Надто коли живе в туалеті.

А якщо вже людина звикла думати, що все на світі працює на її возвеличення, переконати її в протилежному надзвичайно важко. Кожну спробу достукатися до її здорового глузду така людина сприймає як «загрозу» власній величі — загрозу від особи, яка просто «не бачить» розуму/таланту/краси/успішності «особливого».

Ставши «особливою», людина ніби опиняється в бульбашці нарцисизму, а все навколо спотворюється так, аби переконувати цю людину у власній правоті. Будь-яка подія в житті або підтверджує велич «особливого», або їй загрожує. Стається щось хороше — це тому, що «особливий» здійснює свої неймовірні подвиги. Стається щось погане — це тому, що хтось заздрить і пхає палиці в колеса.

«Особливі» люди глухі. Вони чують лише те, що підживлює їхнє уявлення про власну винятковість. Вони за будь-яку ціну тримають марку, навіть якщо для цього доводиться фізично чи емоційно ображати ближніх.

Але обрати «особливість» означає обрати хибну стратегію. Це просто ще один емоційний кайф. Це не щастя.

Справжнє мірило самооцінки — не те, як людина сприймає власний позитивний досвід, а як вона сприймає досвід негативний. Такі, як Джиммі, ховаються від проблем, вигадуючи собі успіхи на кожному кроці. А оскільки стати віч-на-віч із проблемами вони не здатні, то хай би якими класними самі собі здавалися, насправді це люди слабкі.

Той, хто має справді високу самооцінку, готовий чесно визнати негативні риси власного характеру. «Так, іноді я витрачаю гроші безвідповідально». «Так, іноді я перебільшую власні успіхи». «Так, я занадто сильно покладаюся на підтримку інших, мені варто стати більш незалежним». І після цього людина з високою самооцінкою починає працювати над самовдосконаленням. Але «особливі», нездатні визнавати свої проблеми відкрито і чесно, не можуть суттєво і надовго покращити своє життя. Їм залишається одне: шукати емоційний кайф за кайфом і досягати дедалі більшої майстерності в мистецтві заперечення.

Але в якусь мить реальність завдає свого удару — і давні проблеми починають вигулькувати на поверхню. Питання тільки в тому, коли це станеться і чи сильно болітиме.

Крах

Була дев'ята ранку, я сидів на уроці біології, підперши голову руками й повільно похитуючись. Мої очі невідривно стежили за секундною стрілкою, яка проповзала коло за колом. У такт тихенькому цоканню вчителька бубоніла щось про хромосоми й мітоз. Я нудьгував, як нудьгують усі тринадцятирічки, загнані в задушливі шкільні кабінети з флуоресцентним освітленням.

Раптом у двері постукали. У клас просунулася голова пана Прайса, директора школи. «Вибачте, що відволікаю. Марку, вийди, будь ласка, зі мною на хвилинку. О, і візьми із собою речі».

Дивно, подумав я. Учнів, бувало, відсилали до директора, але директор майже ніколи не приходив до учнів сам. Я зібрав речі й вийшов із класу.

Коридори були порожні. Біля дальньої стіни тьмяно поблискували бежеві шафки для одягу учнів. «Марку, проведеш мене до твоєї шафки?».

«Звичайно», — відказав я і поплівся по коридору. Мішкуваті джинси, нечесані патли, завелика футболка з пантерою — це був тодішній я.

Ми підійшли до шафки. «Відчини, будь ласка», — промовив пан Прайс. І я відчинив. Він відсунув мене, витяг мою куртку, торбу з фізкультурною формою, рюкзак, — усе, що лежало в шафці, крім кількох книжок і олівців. І пішов геть. А потім кинув через плече: «Іди за мною, будь ласка». У мене похололо в животі.

Я пішов за ним до кабінету, і там він попросив мене сісти. Зачинив двері й замкнув. Підійшов до вікна, опустив жалюзі, аби ззовні не було нічого