Проект «Україна». Австрійська Галичина - Микола Романович Литвин
«1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини — творить одноцільну українську територію.
2. Ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська держава…
3. Взивається всі національні меншосте… негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідуючій їх числу населення.
42. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим способом держави на основах: загального, рівного, таємного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії…». Того ж дня сформовано три делегації УНРади: віденську під головуванням Є. Петрушевича (уконституювалася 25 жовтня); львівську під головуванням К. Левицького (уконституювалася 27 жовтня); буковинську під головуванням О. Поповича у Чернівцях.
Новосформований тимчасовий парламент узяв курс на легальне й мирне перейняття державної влади. Більшість українських політиків навіть не допускала, що владу треба буде здобувати: все ще вірилося — австрійський уряд звелить своїй адміністрації передати урядування в руки нового намісника і старост-українців і все задумане здійсниться.
20 жовтня на площі Св. Юра відбувся величавий мітинг львів’ян. Біля соборної брами була встановлена трибуна, на яку піднялась група послів Віденського парламенту та депутатів Галицького сейму. Першим виступив Кость Левицький, повідомивши «рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини». 21 жовтня знову загомонів великий зал Народного дому, куди з’їхалося дві тисячі українських громадських діячів з усього краю. До президії запрошено митрополита Андрея Шептицького, послів Костя Левицького, Миколу Василька. Відкрив зібрання Євген Петрушевич: «Ми проголосили свою державу. Є се по придніпрянській Україні, Кубані і Кримі четверта з черг самостійна держава на українській території». Потім голова парламентської репрезентації розкрив зміст Статуту новоствореної Української Народної Ради, який присутні одноголосно схвалили.
23 жовтня про вільнолюбство галичан офіційно довідався австрійський прем’єр, прийнявши представників Української Національної Ради Є. Петрушевича і М. Василька. Однак зупинити революційну стихію у регіонах він уже не міг. 26 жовтня галицька столиця продовжила мітингові акції. З ініціативи єврейських партій у місті відбулися чотири багатотисячні єврейські віча, на яких побували і виступили українські посли. У резолюціях віч лунав заклик до «утворення Палестинської держави», а також «повитано молоду свободу українського і польського народів і висказано бажань, щоб і поляки за приміром українців признали жидівському народові повні народні права». Подібні резолюції, без сумніву, додавали наснаги західним українцям.
На жаль, головним осідком Ради, всупереч думці громадськості, став затишний Відень, де все ще діяв парламент, а в його складі український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем. Тому вже через кілька днів у Львові було сформовано філію Національної Ради, яка обрала своїм головою К. Левицького, заступником І. Макуха, секретарями В. Бачинського, О. Назарука, скарбником І. Курівця, контролером О. Барвінського. І саме ця структура стала серцем назріваючої народної революції, бо віденська делегація виявилася дещо загальмованою. Із львівською делегацією тісно співпрацював Центральний Військовий Комітет (згодом Українська генеральна команда), що виник під керівництвом поручника Івана Рудницького у вересні того ж року на основі Віденського революційного гуртка (створений 31 травня 1917 р.). До нього входили досвідчені старшини-фронтовики Сень Горук, Дмитро Вітовський, Богдан Гнатович, Дмитро Паліїв, Ілько Цьокан, Володимир Старосольський, Петро Бубела, які активно вели пропагандистську роботу у частинах Львова, Чернівців, Перемишля, Самбора. Стрия, Станиславова, Коломиї, Тернополя, Золочева, Рави-Руської. На підготовку повстання львівська делегація УНРади таємно передала комітету, який осів у «Народній гостиниці», 9 тис. австрійських корон.
Головним противником відродження української державності в Галичині стала не агонізуюча імперська адміністрація, а польські праворадикальні сили і представники парамілітарних товариств, які прагнули відродження власної держави. Завдяки таким польським «аргументам» як «державотворча нездатність» галичан та необхідність об’єднання прикарпатських земель у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків», її діячі, в першу чергу, Польський Національний Комітет у Парижі, заручилися підтримкою США і країн Антанти. Утворена 28 жовтня у Кракові Польська Ліквідаційна Комісія проголосила: вся Галичина повинна відійти до Польщі і попередила Відень та австрійського намісника генерала Кароля фон Гуйна, що переймає владу у краї. Збройний виступ поляків у Львові був запланований у ніч з 2 на 3 листопада. Приїзд Комісії до міста для реалізації цих планів очікувався 1 листопада.
Конфлікт між українцями і поляками ставав неминучим… Похмурого дощового надвечір’я 31 жовтня члени Національної Ради і Військового Комітету обговорювали у Народному домі результати останніх переговорів К. Левицького з австрійським намісником у Львові. Посилаючись на відсутність вказівок з Відня, генерал Гуйн відмовився передати владу українцям. Незважаючи на реальну загрозу з боку поляків, тим більше у зв’язку з приїздом наступного дня Польської Ліквідаційної Комісії, Л. Цегельський і ще дехто пропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту.
Проти цього зволікання виступив 30-річний Дмитро Вітовський — сотник легіону Українських січових стрільців, підвищений до отамана і призначений командувачем військовими силами.
Рішучість і впевненість сотника переконала навіть обережних членів Національної Ради. Рішення про збройне повстання в ніч на 1 листопада було прийняте. Відтепер долю Галичини вирішували
