Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер

новий лад. З цього погляду вона являє собою залежну від часу „конструкцію“, долю якої доводиться вирішувати і в наші дні». Hans Ulrich Wehler: Die turkische Frage, in: FAZ, 19.12.2003, S. 35.(обратно) 213

Див. щодо цього засідання Європейської Ради. Висновки президії, Брюсель, 16 /17 грудня 2004 р., Рада Європейського Союзу 16238 / 04, S. 4-8.

(обратно) 214

Walter Hallstein: Europäische Reden, Stuttgart 1979, S. 439f. Чудову примітку зробив від себе редактор Томас Опперман: «З моменту свого відродження після Першої світової війни, зініційованого „Ататюрком“ Кемалем Пашею, Туреччина прагнула співпраці з Європою, при цьому, не в останню чергу, з Німеччиною. Тому було цілком природно [sic!], що Туреччина поклопоталася про асоціацію з Євросоюзом майже одночасно з Грецією 1959 року. Хай угода про асоціацію від 1963 року, що положеннями не надто відрізняється від угоди з Грецією, розрахована на довший період переходу до митного й економічного союзу, проте вона заклала еволюційний зв'язок. Останнім кроком має стати повноправне входження Туреччини — як і Греції — до Євросоюзу. [...] Крім того, загальнополітична співпраця в рамках Асоціації з огляду на різні спірні моменти в східній частині Середземного моря важить чимраз більше. Успіх асоціації затьмарює та обставина, що Туреччина як сполучна ланка між європейським і арабсько-азійським регіонами раз у раз змушена справлятися з кризою ідентичності». (S. 239).

(обратно) 215

Robert Kagan: Mars braucht Venus, в: WELT AM SONNTAG, 30.1.2005, S. 12.

(обратно) 216

«У світлі історичного розширення у перших днях цього місяця Європейський Союз зробив важливий крок уперед у справі забезпечення безпеки і процвітання на європейському континенті. Розширення ЄС означає, зі свого боку, що змінилися зовнішні кордони ЄС. Ми дістали нових сусідів, а старі сусіди стали ближчими. Ці обставини створили нові можливості та виклики. Європейська політика сусідства — це відповідь на цю нову ситуацію». Комісія європейських спільнот: Повідомлення Комісії. Європейська політика сусідства — стратегічний документ, КОМ (2004)373,12.5.2004, S. 2.

(обратно) 217

Cooper: The Breaking of Nations, S. 165.

(обратно) 218

Karl Polanyi: The Great Transformation, Frankfurt / M. 1978.

(обратно) 219

Arabischer Bericht fiber die menschliche Entwick-lung 2003. UNDP. Deutsche Kurzfassung, hrsg. von der Deutschen Gesellschaft fur die Vereinten Nationen, Berlin 2003, S. 15.

(обратно) 220

Timothy Garton Ash: Freie Welt. Europa, Amerika und die Chancen der Krise, München 2004, S. 186.

(обратно) 221

Суперечки щодо «переважного права» у США не нові, проте ще на світанні 50-х рр. точилися дебати щодо того, чи законно зі стратегічних міркувань боротьби проти комунізму втручатись у внутрішні справи іншої держави з допомогою спецслужб і навіть шляхом військової інтервенції. «[Брати Даллес] (Аллен Велш Даллес (1893-1969) — керівник резидентури Управління стратегічних служб в Берні (Швейцарія) під час Другої світової війни, директор ЦРУ (1953-1961 рр.); Джон Фостер Даллес (1888-1959) — старший брат Аллена Даллеса, американський державний діяч, який займав пост державного секретаря США в часи президентства Дуайта Ейзенхауера.) жадали швидких і помітних успіхів у своєму антикомуністичному хрестовому поході і вбачали у секретних операціях спосіб досягнення цієї мети. Превентивні перевороти, дії щодо запобігання загрозам здавались їм речами не тільки мудрими, проте й цілком необхідними. Майбутні наслідки таких переворотів їх не обходили, бо вони гадали, що коли не підтримають Сполучені Штати, то їхнє майбутнє опиниться під загрозою». Stephen Kinzer: All the Shah's Men. An American Coup and the Roots of Middle East Terror, Hoboken, New Jersey 2003, S. 209.

(обратно) 222

Стаття 51: «Цей Статут жодною мірою не зачіпає невід'ємного права на індивідуальну або колективну самооборону, якщо матиме місце збройний напад на Члена Організації, доки Рада Безпеки не вживе заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки».

(обратно) 223

«За три роки по закінченні війни постала держава Ізраїль. [...] Народження єврейської держави було здійсненням сіоністської мрії. Втім, перш ніж пощастило досягти цієї мети, європейське єврейство лягло в могилу». Walter Laqueur: Der Weg zum Staat Israel. Geschichte des Zionismus, Wien 1975, S. 586.

(обратно) 224

«Більшість учасників перемовин у форматі „шість плюс два“ (зокрема, Росія і Пакистан) були проти американської війни в Афганістані, але не іранці. Вони не могли дочекатися, поки вона почнеться, і були в такому захваті, що мало не запропонували взяти на себе планування [...] Вони, крім того, заздалегідь приготували значну підтримку операції „Тривка свобода“». Kenneth М. Pollack: The Persian Puzzle. The Conflict between Iran and America, New York 2004, S. 346.1 далі на тему Іраку: «Іранці пішли далі, переконані, що коли Сполучені Штати наскочать (а вони були впевнені, що вони так вчинять), то Вашингтон не зупиниться, поки не скине Саддама Хусейна, і що мета його уряду — створити незалежний, демократичний Ірак, в якому його утискувана шиїтська більшість нарешті матиме політичний вплив, який відповідає їхній демографічній вазі. Тегеранові це припало до вподоби. Іранці досі не довіряють Саддамові й ненавидять його, бо ж із ним пов'язане довге й болюче минуле [...] Те, що американці запропонували, справді звучало як найкращий сценарій, якого реально може досягти Тегеран», (стор. 354).

(обратно)