Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

року євреї у концтаборі Варшава мали виконувати ще одне завдання: спалення трупів варшавських поляків, що їх розстріляли на руїнах гетто. Поляків привозили на вантажівках, групами по 50–60 осіб. їх розстрілювали кулеметним вогнем члени місцевого СС і ще одного поліційного підрозділу. Відтак єврейські в’язні мали сформувати команду смерті й знищити сліди страт. Вони будували вогнище із деревини, що її знаходили на руїнах гетто, а тоді складали тіла і деревину шарами. Після цього євреї поливали вогнища бензином і підпалювали їх. Та командою смерті їх називали не лише через це. Коли тіла поляків уже горіли, есесівці розстрілювали єврейських робітників, що збудували вогнище, і кидали їхні тіла в полум’я[616].

Вірш Мілоша «Бідний християнин дивиться на гетто», що його він написав у 1943 році, говорить про неземну силу, яка може серед сірих уламків і кіптяви «розрізнити попіл кожного». Жодна земна сила не змогла б відділити єврейський попіл від польського.

Улітку 1944 року спротив у такому місті був практично неуникненним. Та форма і спрямування цього спротиву не були визначені. Командувачі Армії крайової і польський уряд у Лондоні мусили ухвалити дуже складне рішення. Населення Варшави страждало більше за населення столиці будь-якої іншої союзної держави, але перебувало у невигідному стратегічному становищі. Поляки мусили думати про теперішню німецьку окупацію у світлі загрози майбутньої окупації з боку СРСР. Після успіху радянської операції «Багратіон» у кінці червня можна було побачити, як у липні через Варшаву мчали німецькі солдати. Здавалося, наче німці ось-ось зазнають поразки — такою була добра новина. Погана новина полягала в тому, що скоріш за все на їх місце у Варшаві ось-ось прийдуть радянські солдати. Якщо Армія крайова вступить у відкритий бій з німцями і матиме успіх, то зможе вітати Червону армію господарем у власному домі. Якщо Армія крайова вступить у відкритий бій із німцями і програє, то з прибуттям радянських військ буде безсилою. Якщо Армія крайова не зробить нічого, то не матиме чим торгуватися ані з СРСР, ані із західними союзниками[617].

Хоча британські й американські союзники могли дозволити собі плекати ілюзії щодо Сталіна, польські офіцери і політики такого собі дозволити не могли. Вони пам’ятали, що у 1939–1941 роках Радянський Союз був союзником нацистської Німеччини. Не забули вони і безжальної та гнітючої окупації східної Польщі. Поляки знали про депортації до Казахстану та Сибіру, знали і про розстріли під Катинню. Відкриття поховань у Катині стало для Сталіна приводом розірвати дипломатичні відносини з польським урядом, що давало ще одну підставу не довіряти Радянському Союзові. Якщо Сталін міг використати власну бійню як привід для розриву стосунків із польським урядом, то як можна було від нього чекати чесних переговорів щодо будь-чого? Якщо Радянський Союз відмовлявся визнати легітимний польський уряд під час спільної війни проти нацистської Німеччини, то якою була ймовірність того, що Радянський Союз підтримає незалежність Польщі після війни, коли його позиція буде значно сильнішою?

Британці й американці мали ширші занепокоєння. Червона армія перемагала війну проти Вермахту на східному фронті, а Сталін був важливішим союзником за будь-який польський уряд. Британцям і американцям простіше було прийняти брехливу радянську версію бійні в Катині і звинувачувати у ній німців. їм було значно простіше схиляти польську союзницю до компромісу, аніж намагатися переконати Сталіна. Вони хотіли, щоб поляки змирилися з тим, що польських офіцерів убили німці, а не радянська влада — що не відповідало дійсності. Вони воліли б, щоб Польща віддала східну половину своєї території Радянському Союзові. Такого кроку годі було сподіватися від будь-якого суверенного уряду.

Зрештою, наприкінці 1943 року Лондон і Вашингтон погодилися на те, що після завершення війни Радянський Союз знову забере собі східну половину довоєнної Польщі. Західний кордон Радянського Союзу, що його Сталінові дозволив Гітлер, підтвердили Черчиль із Рузвельтом. Лондон і Вашингтон схвалили лінію Молотова-Рібентропа (із незначними змінами) як майбутній радянсько-польський кордон. У цьому сенсі Польщу зрадив не лише Радянський Союз, а і її західні союзники, які закликали поляків до компромісів у такий час, коли з компромісів було ще менше користі, ніж поляки могли сподіватися. Половину їхньої країни без їхньої участі відступлено іншій країні[618].

Зраджений і зігнорований польський уряд у Лондоні віддав ініціативу польським бійцям у Варшаві. Армія крайова, яка не бачила іншої надії на встановлення польського суверенітету, проголосила повстання у столиці, яке мало розпочатися 1 серпня 1944 року.

Варшавське повстання у серпні 1944 року відбулося в рамцях операції «Буря» — давно запланованого національного повстання, що мало надати польським військам велику роль у звільненні територій довоєнної Польщі. Однак станом на кінець липня ця операція вже зазнала поразки. Армія крайова планувала дати бій німецьким частинам, які відступали від Червоної армії у колишній східній Польщі. Про умови цієї співпраці із Радянським Союзом годі було досягти попередньої політичної згоди, оскільки Сталін розірвав дипломатичні стосунки. Улітку 1944 року польські командувачі уклали місцеві домовленості з командувачами радянськими, та заплатили за це дорого. Переговори вимагали від поляків, щоб ті покинули свої сховки і відкрили свої можливості, а радянські війська використали їхню вразливість до максимуму. Поляків, що виказали себе, щоб приєднатися до спільної боротьби проти німців, трактували як людей, які У майбутньому опиратимуться радянському правлінню. Радянський Союз не мав жодного наміру підтримувати будь-яку установу, яка стверджувала, що представляє незалежну Польщу. Кожну польську політичну організацію (окрім комуністів) радянський провід і НКВД трактував як складник антирадянської змови[619].

У липні 1944 року польські частини отримали дозвіл допомагати Червоній армії у наступі на Вільнюс і Львів — два великі міста довоєнної східної Польщі. Однак після цього радянські союзники їх роззброїли. Польським солдатам запропонували вибір: воювати під радянським керівництвом або ув’язнення. Після роззброєння армії НКВД заарештував усіх, хто мав політичне минуле. Радянським партизанам дозволено брати участь у переможній кампанії проти німців; польським — ні. Мало того — кілька разів радянських партизанів повертали проти польських. Так, партизанський загін Тувії Бєльського брав участь у роззброєнні Армії крайової. Таким чином, операція «Буря» принесла потрійну трагедію: Армія крайова втратила солдатів і зброю; військова стратегія польського уряду провалилася; поляки віддали волю або життя у боротьбі за землі, що їх Польща не могла повернути, оскільки Черчиль із Рузвельтом уже відступили їх Сталінові[620].

Тим не менш, звістки з Німеччини додавали польським командувачам у Варшаві надії. 20