Товариство Елементорів. Том 1. Кривавий діамант. Частина І - Fata Morgana

— Як давно ти не відвідував рідну оселю? – запитала Моллі, не відриваючи погляду від заміських краєвидів.

Вілл сидів навпроти неї, теж потупивши очі на миготливих нивах. Його довгі пальці нервово смикали високі манжети нової сорочки. На все тому ж чорному тлі розсипався рідкий візерунок з дрібними конваліями. 

— Влітку буде дванадцять років відтоді, як... – він важко ковтнув. Борлак напружено сіпнувся під тонкою шкірою. – Як орденці прийшли до нас.

Моллі відірвалась від вікна та з подивом витріщилась на супутника. 

— І ти жодного разу не був вдома після того?

Взагалі, немає нічого дивного у тому, що Вільяму неприємне місце смерті його матері, але... Невже йому ніколи не хотілось ще хоч раз поглянути на рідні стіни?  

— Не був. – тихо підтвердив хлопець. – Доусон ніколи не пускав мене туди. Навіть коли я крізь сльози благав забрати батькові сорочки.

Моллі спантеличено вигнула брову. 

— Але ж...

— Він втік. – перебив її Гарольд, з неприхованим єхидством покосившись на Вільяма. – Ну, як втік. Зробив спробу. А що ти очі закочуєш? Не хочеться розповідати про те, як потім відлупили за це? 

Вілл клацнув язиком та струснув коліном, на якому всівся сич, зганяючи зрадливого птаха на підлогу екіпажу. 

— Доусон бив тебе?! – не втримала викрику Моллі. За що одразу ж пожаліла, побачивши у мутне віконце, як недобре візничий поглянув на них краєм ока. 

Вільям зітхнув, заплющивши очі, та склав на грудях руки. 

— То був перший і єдиний раз, коли Арчі підіймав на мене руку. 

— Ногу прибрав від мене. – по-старечому суворо попрохав Гарольд, коли Вілл ткнув в нього миском лакованого черевика, певно, відплачуючи за довгий язик.

— Мені тоді було років п’ятнадцять, не більше. – не помічаючи його, продовжив Шалфей. – Я був всього лиш дурним підлітком, якому хотілось мати хоч щось знайоме мені з дитинства. Я намагався пояснити Доусону, як важливі для мене батькові речі, але він все одно не дозволив відвідати Двір Місячної Лілії. Ну й звісно, я спробував втекти. Він, зловивши мене, вичитав чергову тираду про те, що я не усвідомлюю небезпеки, що загрожує мені, і вдарив, коли я відгавкнувся на якесь з його нарікань. Не сильно, скоріше принизливо. Хоча щока боліла ще довго. Гарольд тоді здорово посварився з ним та провів решту ночі зі мною. 

Моллі обурено фиркнула.

— Теж мені причина бити дитину.

Їй, як дівчинці, яку батьки ніколи в житті не кривдили не те що фізично, а й морально, було неймовірно дико чути щось подібне. Нехай, Вільям і не послухав настанови Доусона, але це аж ніяк не привід піднімати руку на хлопця лише за те, що йому хотілось стати ближчим до рідного батька.

— Наступного ранку я, ображений та принижений, прокинувся і побачив значних розмірів стопку на краю ліжка. – промовив Вілл усміхнувшись гірко й задоволено одночасно. – Він дістав аж двадцять сім сорочок. Батькових сорочок. Арчі й словом не обмовився про них, а я не став дякувати. Але тоді, мабуть, чи не вперше за довгий час після материної смерті я був по-справжньому щасливим. Ми з Доусоном недолюблювали один одного, та попри все я вдячний йому. 

— Це не робить його кращим. І точно ні в чому не виправдовує. – похмуро помітила Моллі, знову виглядаючи у вікно. Над високою, дещо сухою травою, що тягнулась вздовж узбіччя раптом майнула темно-руда маківка з великими загостреними вухами, але майже одразу зникла. Отже, Кода ще не втратив їх з виду та досі йде слідом.

Його перетворення у вовка виявилося не таким огидним, як Моллі собі уявляла. А навіть якщо й було, то занадто швидким, щоб це помітити. Він був не таким великим, як звірі зі спогаду Вілла. Сам Кода стверджував, що це через його юний вік, але Моллі про себе припустила, що змішана кров все ж повпливала на вміння двійнят до зміни своєї подоби. По-справжньому оцінила вовчий вигляд Коди хіба що тільки Мія. Вона навіть боязко торкнулась жорсткої шерсті на загривку, а він, мов кімнатний цуцик лащився до її долоні важкою головою. 

Замислений голос Вільяма змусив Моллі знову поглянути на нього.

— Він виховав мене, Моллі. – нагадав він, крутячи срібний перстень з гілочкою шавлії. – Намагався приборкати мій новий характер, сформований суцільною величезною травмою. Сумніваюсь, що йому вдалося, але він, принаймні, спробував.

— Чому він не зцілив твоє око? – запитала дівчина, змінюючи тему. 

— Арчі не тикував над плоттю, тільки над думками та частково спогадами.

Моллі повільно кивнула, врежена такою новиною. Серед тілесників розуму й думок зрідка зустрічалися щасливчики, яким підкорювалися ще й спогади зі снами. Чарльз Шор теж належав до цієї рідкісної групи тикодінів, що свого часу дістали назву нульовики.

— Але він знайшов одну жінку. Цілительку, досить сильну. Проте, було вже запізно. Рана, якій майже доба вже надто стара, щоб тикувати над нею. Та й моя була серйозною. Це не просто поріз чи забій. Вона навіть шрам не змогла прибрати. Про сліпу зіницю вже й мови йти не могло.

— Як же це хлопчисько засмутилося тоді. – вставив Гарольд. – Мало не ридав, чесне слово. Так, порюмсав трохи. Проте, тримався доволі стійко, як на восьмирічну дитину.

— Нумо, ми тобі вирвемо око і поглянемо на твою реакцію? – запропонував, дещо роздратований затяжними розмовами про своє дитинство, Вільям. – І, може, ми нарешті закриємо тему з приводу мого щасливого дитинства та золотої юності?

— Не корч з себе дорослого досвідченого чоловіка, Вільяме. В тебе погано виходить. – несподівано гаркнув на нього сич. А тоді обернувся до Моллі. – Я вже казав, що його голова молода й дурна? 

Дівчина не відповіла, натомість подумавши, як же гарно Гарольд зіграв роль молодого грайливого духа, коли весь час перекидався з Тридеєм лагідним словом. Цей сич набагато старший, ніж здавалось спочатку, і іноді стареча поведінка була аж надто чітко помітна за ним.

Далі їхали мовчки. Лише Гарольд, вирішивши, мабуть, чого це він має слідувати вказівкам якогось юнця, час від часу розповідав Моллі про Арчі та його відносини з малим Віллом. Тому лишалось тільки дратівнило опускати повіки, щоб сховати невдоволений вираз закочених очей.