Товариство Елементорів. Том 1. Кривавий діамант. Частина І - Fata Morgana

— Бо мати називала тебе так?

— Так.

— А ім’я? – продовжувала допит Моллі. У спогаді він так і не назвав свого імені і їй стало цікаво, як його звуть в дійсності. – Вільям — це ж також не справжнє ім’я, чи не так?

— Містер Доусон пропонував назвати мене Руном. – знехотя поділився хлопець, ледь помітно морщачись. – Проте, зрозумівши, що сперечатися зі мною марно, покинув цю ідею. Тому, я так і залишився “врятованим долею”. Вільямом мене назвав батько, одразу після моєї появи на світ. Я дивом вижив. У матері були важкі пологи. То був перший і останній раз, коли батько бачив мене. А я його.

— Воно личить тобі. 

І це була найщиріша правда. Мабуть це ім’я нікому б не підійшло так сильно, як йому. Ніяк інакше, в ту жахливу ніч його зберегла сама Доля! Ві не мав померти ні тоді, коли народився, ні десять років тому. 

Тепер Моллі остаточно повірила в те, що з ними все буде добре. Вони не можуть померти, не виконавши свого призначення. Ніхто з них. 

І Мія також. 

— Ти боїшся крові? 

Моллі сама здивувалася цьому питанню, тому, як легко воно зірвалося з язика, але це дійсно цікавило її. Вільям неквапом повернув голову, повільно кліпнувши, й дивився на неї довгу мить, але все ж відповів.

— Так. – він знову відвернувся, розглядаючи далекі холодні зірки. – Ні. Не завжди. Мікина кров дійсно вибила мене з колії, бо ми перебували у більш-менш спокійній обстановці. Кров пані Гайдук не справила на мене того ж враження, бо я фактично чекав її. У Крука було стільки ножів... Хтось, але таки мав постраждати. 

— А твоя власна?

— Мені немає до неї діла. – з моторошною байдужістю відказав хлопець.

— Скажи... Ти б впорався зі своєю раною позавчора? 

— Так. – без вагань запевнив Вілл. – Впорався б. 

— Тоді чому дозволив допомогти?

Їхні погляди знову зустрілись, коли він різко обернувся до Моллі.

— А в мене був вибір? – вичавив Вільям щось схоже на сміх.

Користуючись відвертістю хлопця, Моллі сподівалася дізнатися про нього якомога більше. Щось підказувало їй, що Вілл знову може відвернутися від неї, не дивлячись на раптову відкритість. Цей прохолодний зоряний вечір унікальний. Не факт, що він колись повториться. Хоча, варто зізнатися, що Моллі була б не проти. 

Вілл ще довго розповідав їй про всілякі дрібниці з дитинства. Про те, як сильно ненавидів дощ, ховаючись кожного разу в маєтку. Про злощасне малювання аквареллю, яке терпіти не міг, проте материні роботи все ж обожнював. Про батькові листи. Він дивувався, чому мати не віддала його тоді котрійсь зі служниць, які малого Вільяма, якщо не обожнювали, то любили — точно. Багато говорив про Рут — найдобрішу з них. 

А Моллі слухала його, мимоволі помічаючи якісь дрібниці. Він весь час крутить срібне кільце на середньому пальці, замислено торкається досі розстебнутого коміру сорочки та час від часу закусує нижню губу. Незважаючи на несерйозну рану, Вілл так і не зцілив її. 

— Завтра таки відправимося в двір Місячної Лілії. – раптом змінив він тему. – А тоді в притулок екенейців. Більше не можна залишатися тут. 

— Чо-о-орт. 

Моллі стрімко звелася на ноги, не помічаючи здивованого погляду хлопця, який вставати не поспішав. Він дивився на неї знизу вгору, насупивши світлі брови та, певне, чекав пояснень.

— Я забула про Коду з Мікою! – мало не крикнула дівчина, нервово зчепивши пальці в замок. – Вони вже, мабуть, пішли. А Мія? Святі Елементори... 

Вільям помітно занепокоївся, заразившись її панікою, але голос його лишився рівним, коли він спокійно сказав:

— Вони б не кинули нас. – Вілл і собі піднявся та жестом покликав Моллі за собою, назад у кімнату. – Ходімо. Треба розповісти їм усе. Досить вже секретів. – рішуче додав він.

Моллі поквапилась за ним, але коли він вхопився за ручку дверей, зненацька зупинила його, вхопивши за рукав сорочки.

— Вілле.

Той уважно поглянув на неї, запитально вигнувши одну брову.

— Дякую. – тихо подякувала йому Моллі.

Він мовчав якусь мить, трохи здивований її словами.

— За що? – сухо поцікавився Вілл і, мабуть, вперше ця сухість була направлена ні до кого іншого, як до самого себе. – За те, що мало не довів до істерики своїми спогадами? Ну так, це в мене виходить досить добре. 

— Ні.

— За те, що показав свої сльози? – Вільям кліпнув кілька разів, понуро відводячи погляд вбік. – Мені дійсно шкода, що ти була змушена спостерігати за подібним... жалюгідством. 

— Дякую, – повторилась Моллі. – За те, що довірився.

Він слабко усміхнувся, так і не підвівши очей, та все ж пхнув двері.