Товариство Елементорів. Том 1. Кривавий діамант. Частина І - Fata Morgana

Та Шалфей більше не плакав. Просто тихо пригорнувся до неї, не видаючи жодного звуку. Моллі нарешті змусила затерплі від довгого сидіння кінцівки послухатись та, сівши трохи зручніше, обережно провела кінчиками пальців вздовж спини Вілла, подумки рахуючи хребці, що надто різко випирали з-під шкіри. 

Він здригнувся, коли Моллі знову торкнулася його хребта крізь тонку тканину, але все так само мовчав, більше не рухаючись. Вона довго думала, після чого дещо несміливо поклала вільну руку на бліді кісточки його пальців, що завмерли зовсім поруч з її стегном, на холодній підлозі. Худа долоня сіпнулась, коли дівчина обережно обвела його пальці й повільно стисла їх своїми. Та наступної миті він сам ухопився за неї, як за останню можливість лишитись при тямі. Моллі й не знала, що холодило шкіру більше: його пальці чи срібний перстень, що гілочкою застиг на одному з них.

Моллі не втрималась та опустила носа в шовкове волосся дивакуватого відтінку. Пригледівшись краще, вона зрозуміла, що воно у Вільяма фарбоване. Біля самих коренів воно було іншим. Темно-коричнева барва не до кінця вивелась, добряче в’ївшись у рідний, набагато світліший колір. У спогаді, судячи з пасем, що лізли Віллу в очі, його волосся насправді світло-попелясте, кольору перегорілого вугілля. Певно, за час, прожитий разом з Доусоном, хлопець приховував натуральний рідкісний колір, щоб його не впізнали... 

Вілл вивів її з задуми, зненацька подавши голос. 

— Моллі?

— Що? – неголосно відгукнулась та.

— Пробач. – його голос знову тремтів, але вже не від сліз. Чогось іншого і... кращого? – Пробач, що була змушена вислухати ображеного на весь світ і себе самого хлопчиська. 

— Я не могла інакше. От тільки... не знаю, чи вдалося допомогти йому?

— Повір, так. – заспокоїв її Шалфей. – І він вдячний.

Моллі ледь підняла куточки губ, мимовільно усміхаючись. Чомусь ця розмова здалась їй кумедною. Мабуть, з боку вони мають доволі комічний вигляд. Хлопець, який щойно невтішно ридав, тепер зацьковано горнувся до дівчини, яка намагалась заспокоїти його, мов малу дитину.

— Дивне відчуття. – замислено прошепотів Вілл, лагідно зачіпаючи своїм диханням шию Моллі. Його гарний оксамитовий голос трохи захрип, але вже не звучав так приречено. – Жахливе й приємне одночасно. 

Вона ще раз погладила його по спині, майже з задоволенням торкаючись м’якого шовку. Та суто для підтримки розмови, уточнила:

— Яке ж?

— Жалість. – пояснив він, нащось розтягнувши звук, неначе куштуючи його на смак. Та смак, схоже, не найкращий. – Не моя. Твоя. 

— Це не жалість, Вільяме. – прошепотіла Моллі, запускаючи пальці у темно-сіру копицю волосся. Й справді, на потилиці воно набагато коротше. 

— А що ж тоді?

— Розуміння. Співчуття. Але не жалість, чесно. Від жалості не стає краще, вона тільки пригнічує ще більше.

О, Премилостива Доле, вона знає це як ніхто інший.

Вілл не надовго замовк, певне, обдумуючи щось. 

— Мабуть, тепер ти вважаєш мене ще більшим ідіотом, ніж до цього. 

— Ніколи не вважала тебе ідіотом. – трохи покривила душею Моллі.

Шалфей тільки фиркнув, мовляв, кому ти розповідаєш. Але це фиркання більше не було сухим чи зневажливим, як раніше. Навпаки, Моллі майже була певна, що він усміхається. А хлопець все не підводив голови, досі тулячись до її плеча та упершись прохолодним чолом в її гарячу шию.

— Можливо, я дійсно чудний. – знову тихо заговорив Вільям, майже зачіпаючи губами комір Молліної блузи. Дивно. Пальці у нього холодні, а дихання таке тепле... – Завжди таким був. Мабуть, ти все ж маєш рацію. Я не вмію виражати свої емоції. Не можу показати те, що насправді відчуваю, бо останні років десять мені здавалося, що я не відчуваю взагалі. Не живу. Існую. Я забув як це, почуватися потрібним. Розуміти, що хтось вірить мені і в мене. Що хтось жаліє тому, що дійсно знає, що мені довелось пережити, а не з ввічливості. 

— Як хтось міг по-справжньому поспівчувати тобі? Ти ж нікому не розповідав про це. Нікому не показував той спогад, так? – Шалфей лише кивнув у відповідь, але так і не відсторонився. – А-а... чому показав мені?

Він досить довго мовчав, а тоді якось винувато зізнався:

— Просто ти вже дістала мене своїми розпитуваннями та зажуреними поглядами. 

— Що-о-о?

Вілл нарешті відпустив її руку, знову сівши поряд. А Моллі обурливо витріщилась на його усміхнене обличчя. Він вже не здавався таким блідим. Та дівчина не могла зрозуміти чому: через червоні від висипів щоки чи лукавої посмішки, що грала не тільки на губах, а й в очах. Таким, вірніше, схожим, вона бачила Вільяма лише одного разу. Тоді, коли вони сміялися на кухні теплим весняним ранком.

Моллі не витримала та теж всміхнулась, про себе дивуючись його раптовим змінам. Чомусь таким він їй подобався набагато більше. Маска пала, відкривши блиск очей та тепло осміху. 

— Просто визнай, що я — єдина, кому ти зміг відкритися. – самовдоволено шкірячись, сказала Моллі, не в змозі відірвати від Вілла очей. – Моллі Шор вміє втішити, еге ж?

Його усмішка раптом з лукавої перетворилась в задумливу.

— Уже.

Він сперся спиною в стіну, знову підтягнувши коліна до грудей, та вдихнув вечірнє повітря, що, не дивлячись на близьке літо, досі мало ледь помітний присмак морозу. Вільям вигнув довгу худу шию, задерши голову та спрямувавши погляд до зоряного неба. Такого ж темного, як і його сорочки. Як його очі. 

Вони мовчали досить довго, думаючи кожен про своє. Вілл, схоже, почав жаліти про ту хвилю ніжності, що зненацька накрила його кілька митей тому, і тепер сидів досить далеко. Моллі знадобилося б майже повністю простягнути руку, щоб знову торкнутись його. До того ж, вона мала визнати, що ця ідея здавалась їй надзвичайно спокусливою. 

— То ти теж, виходить, Дрегорі? – уточнила Моллі, згадавши повне ім’я Касс. 

— Дивовижно. – замість відповіді промовив Вільям з затаєнною гіркотою. – За менш, ніж двадцять років життя я встиг змінити аж три прізвища. Дрегорі, Доусон, а тепер Шалфей. Хоча... Шалфеєм я, мабуть був завжди.