Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Я мовчу, мені здається, якщо зараз почну говорити, то момент буде зіпсований. Це дуже раптово і швидко, ще тиждень тому, я навіть не розглядала такий варіант.

– Чому ти мовчиш? Дуже швидко для тебе?

– Так, – хрипко відповідаю я. – Ми ще не розійшлися до ладу з Алексом, і я не знаю, що йому говорити.

– Я думаю, те, що сталося щойно, між нами, вже говорить про те, що ви з ним розійшлися, – невдоволено хмикає Заремський. – Ти з ним більше не будеш. Я тебе ділити ні з ким не збираюся, а наш секс, це не порив, як ти любиш висловлюватись. Ти хочеш бути зі мною, не менше, ніж я з тобою, то в чому проблема?

– Мені страшно. Страшно дивитись на нього, коли я зроблю йому боляче, – зізнаюся я.

– Олесю, ось ти іноді несеш таку херню, що складно натягнути на вуха.  А мені ти боляче не боїшся зробити, так?

Він різко підіймається з ліжка і вдягає труси. Я бачу, як моя відповідь схвилювала його, і розумію, що напруга повернулася.

Моє життя хвацько перекинулося за останні тижні, але тільки Андрій цього впритул не бачить.

– Ти сам винен, ніхто тебе не примушував…

– Тільки не треба знову повторювати який я невірний мудак, це все, ми вже проходили. І щоразу ти зриваєшся, спиш зі мною, стогнеш піді мною, а потім женеш мене з цим незворушним виглядом, наче ти отримала все, що хотіла, а тепер мені потрібно забиратись геть, – голосно каже він.

– Можеш тихіше? Там за стіною спить Даша, – я теж підводжуся з ліжка і намагаюся знайти свою білизну, але нічого біля ліжка не бачу, куди поділися мої трусики?

Його слова боляче б'ють по мені, можна подумати, що я сексуально стурбована – отримую, що хочу, а потім прокидається розсудлива Олеся і жене його. Теж мені жертва обставин.

– Коли ти, щойно кричала від насолоди, тебе не дуже турбувало, що спить дитина, – єхидно зазначає він.

Ось завжди так, з ним ніколи не буває спокійно, постійно знайдеться привід посваритися та з'ясувати стосунки. Таке відчуття, що ми не можемо без цих емоцій, мама сказала б, що двоє чоботів пара.

– Знаєш, що, дякую за гостинність, завтра ми поїдемо і не зловживатимемо твоєю добротою, – розвертаюся вбік до дверей і абсолютно гола прямую на вихід.

Знайду якісь речі у сумці, і ляжу спати з Дашею, як спочатку планувала.

Як я могла думати, що ми зможемо знайти компроміс? Андрій тільки й робить, що думає про себе.

Не встигаю переступити поріг між спальнею та коридором, як сильні руки підхоплюють мене і кидають на ліжко, наче я не жінка, а якийсь манекен.

– Спати будеш тут, зі мною, – каже Андрій, прибираючи моє волосся з обличчя. – Ще один зайвий рух Лисиця і я тебе прив'яжу до ліжка, не наривайся.

– Та ким ти себе уявив? – обурено питаю я.

– Мені набридло бігати за тобою, не хочеш по-доброму, буде по-моєму. Завтра перевезеш свої речі сюди, я тобі допоможу, і житимемо разом, як годиться. А з твоїм Вербицьким я поговорю сам, мені набридло, що він думає, що ти його. Хай звикає до думки, що ти нікому не належиш.

– Ага, крім тебе, – не знаю, навіщо його провокую, але, якщо чесно, його неандертальські замашки мене навіть бавлять.

– Олеся, – видихає він. – Досить. Я втомився, правда. Зараз я весь перед тобою, я люблю тебе, – він стає переді мною на коліна і кладе свої руки на мої стегна. – Це нестерпно вже підбирати ключі до твого прощення. Подивися на мене, і скажи, що ти не любиш мене, що не можеш мене пробачити.

Боже, дай мені сили. Я хочу йому вірити, я хочу до нього повернутися, хочу любити його, не тишком під ковдрою, потай мріючи про спільне щастя, але змогла б я?

Життя було тихим і розміреним, ми з Дашею жили просто чудово, а моє особисте життя взагалі мене не цікавило, воно більше було задля статусу. Я нікого не шукала, Алекс сам знайшов мене та змусив повірити, що я зможу так жити.

Але ж Андрій. Андрій – це визволення та захоплення. Це найсильніший кайф, який я колись відчувала. Це неймовірно солодка свобода, що її неможливо не хотіти. І справа не лише в сексі, справа у простих стосунках. Мені життєво необхідно бачити його, відчувати його, чути. Я залежна від Андрія більше, ніж мені того хотілося б. І його очі, вони так зараз дивляться, навіть у напівтемряві я бачу цей сірий туман, який зачаровує і лякає одночасно.

І є головне, він ніколи б не став на коліна, якби не каявся і не  цього я колись хотіла?

– Не можу, – відповідаю я, і бачу, як сум торкається його обличчя.

Він прямо на очах втрачає надію, вона згасає як сірник.

– Не можу не любити тебе Андрію, не можу чинити опір цьому, але мені страшно, адже коли ти оступився з Веронікою, я думала, що повільно вмираю, тільки вагітність врятувала мене від депресії. Якщо таке станеться ще хоч раз, я навіть не знаю, чи зможу таке пережити. Я вибачила, але чи можу довіряти тобі?

Він нічого не відповідає, опускає очі й, коли наступного разу дивиться на мене, я бачу в цих очах сльози. Йому боляче, і я його розумію, не я винна, що він не стримався тоді, але чи можу звинувачувати його до кінця нашого життя?

– Вибач, – шепоче він і цілує моє плече. – Вибач мені, Лисичко. Я не можу передати словами, як мені шкода, що так вчинив, адже я зруйнував нашу сім'ю. Обіцяю тобі, більше такого не повториться. Мені ніхто не потрібен крім тебе та Даші, я навіть думати не можу про інших жінок, ти затьмарила всіх. Але тоді я не міг зрозуміти, що на мене найшло, я зірвався, заплутався, і розумію, що це не виправдання, але присягаюсь, залишатися тобі вірним, доки не помру, серйозно. Протягом цих років я щодня думав про тебе, колись зрозумів, що ти мене розлюбила і зненавиділа, і не міг придумати, як змінити це. До останнього вважав, що це кінець, але тоді, у тебе у квартирі, коли я прийшов знайомитися з Дашею, я більше не бачив у твоїх очах ненависті. Ніби не було всіх цих років, ми ніби повернулися до минулого. Так, ти як і раніше дивилася дивно, але твоє тіло тебе видало. Лесю, коли я торкнувся тебе, ти запалилася як бенгальський вогонь і я зрозумів, це мій шанс.