Янтарний поцілунок - Кейтрін Шкроб
Декілька годин мені не вдавалось заснути, роздумуючи про “зламані” стосунки з моїм хлопцем і про поцілунок з Владиславом, який став свіжим ковтком надії на те, що все в моєму житті може змінитися на краще. А коли врешті провалилась у сон, проспала зовсім мало перед тим, як знову застрягнути в павутинні нескінченних роздумів.
Можливо, наші стосунки з Євгеном вже вичерпали себе, і мені потрібен інший чоловік? Адже з Владом я знову відчула себе бажаною і з цим відчуттям так не хочеться прощатися знову, повертаючись у той стан, в якому приїхала до Одеси. Чи, може, мені треба побороти внутрішніх демонів і зрозуміти свого хлопця, інакше з будь-яким чоловіком повертатимусь у цей самий стан знову і знову? Є над чим помізкувати.
Тим часом наближається час зустрічі з Владом. Сьогодні ми мали кататися на катері, але я не піду на зустріч. Рішення прийняте остаточно й безповоротно, оскільки наше з ним знайомство набуло таких оборотів, що на цьому краще й завершити це знайомство. Той поцілунок між нами був чарівним, але я все-таки прийшла до висновку, що його не мало бути. Впевнена, що мене у ролі подружки, з якою можна лише дружити, Владислав не бачить, а на більше я не можу погодитись, оскільки маю розібратись зі стосунками, від яких мені болить. Для цього я і приїхала на відпочинок - розслабитись і дослухатись до себе, а не крутити романи, які невідомо до чого призведуть. Та й швидше за все - ні до чого. Ми з Владом живемо в різних містах, та й самі ми аж надто різні, тож…
Я буквально вкорінюю собі ці думки, закарбовуючи глибоко-глибоко. Змушую повірити себе, що Влад здатний подарувати лише разову насолоду. Не більше. Але при цьому досі згадую той стан, коли його вуста торкнулись моїх. І як на це кожна клітинка стрепенулась - і я провалилась в небуття. Хай там як, а я ніколи не забуду той поцілунок на березі моря. І навіть зараз, згадуючи про нього, понад усе хочу повторити, знову пірнувши в обійми свого рятувальника. Бо все-таки він - мій рятівник. Допоміг обнулитися, забутись… Навіть більше, ніж жадала того. І тепер я настільки розгублена, що не знаю, що робити далі. От хочу його побачити знову. Торкнутися, вдихнути запах стійких парфумів, але не дозволю собі, бо це нечесно щодо Євгена. Я ж не хотіла б, аби він так само вчинив зі мною.
Коли годинник показує вісімнадцяту, я спираюся на стіну й крадькома виглядаю у вікно. Влад чекає на мене. Це змушує усміхнутись. Отак він стоїть біля воріт рівно двадцять хвилин, і тоді йде у напрямку пляжу.
Все, Анжеліко, ти - молодчина. Витримала. Не спокусилася. Тепер можна розслабитись і спокійненько піти плавати у морі. Та спочатку трохи ще чекаю, щоб ймовірність зустрітись з Владом була ще меншою, а вже тоді впевнено рушаю на пляж.
Сьогодні спека не відчувається так гостро, як вчора, завдяки бризу. Вітерець ледь рухає край капелюха, змушуючи іноді підтримувати його, а коли йду купатись, взагалі залишаю головний убір на березі.
Море сьогодні трохи холодніше, ніж було вчора. І хвилі сильніше вб’ють по ногах, навіть на березі розбурхано вкриваючи бризками мої колінця.
Попри всі сподівання морський пейзаж зовсім не відриває від згадок про сьогоднішню ніч, і навіть ще більше нагадує про неї. У якусь мить це вже починає нервувати, а ще більше викликає невдоволення те, що Євген досі не подзвонив. Врешті лише трохи поплававши, залишаю пляж і йду на прогулянку алеєю, на якій хоч чи не хоч, а гамір відволіче від нав'язливих думок. І таки в цьому я згадую.
Отак довго прогулююся довгою алеєю, вивчаючи товар на прилавках, серед яких і ласощі, і сувеніри, і одяг з морською символікою, і якісь дивні амулети. Але єдине, на що поки спокусилась і витратилась, то це вино. Було б грішно не взяти бодай пляшку доброго солодкого напою на відпочинку.
Та повернувшись у номер, кладу його у валізу, бо настрій, щоб пити, не той, та і я без компанії, а заливати душевний біль - це не мої методи. Далі приймаю душ, переодягаюся у милий білий костюмчик для сну з рожевими ведмедиками і накладаю на обличчя маску з маленької упаковочки, яку теж придбала, коли поверталась до номера.
Отак зо пів годинки полежу - і знову піду на прогулянку. Вже й надворі дихатиметься легше, набережна буде майже безлюдна, і безліч розваг пропонуватиме головна алея. Загалом, знайду чим себе зайняти.
Але тільки-но влягаюся на ліжко, як у мої двері стукають. Хто б це міг бути?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
