Кохаю. Цілую. Твій дах - Марина Комарова

«Добре, що в трусах», - тут же прокинувся внутрішній голос, який відразу ж довелося послати далеко і надовго.

Вмиватися я практично побігла. За мною підстрибом помчав Віталік. Річ у тім, у нас є ранкова розвага: чистимо з господинею зуби. Точніше, як... Я чищу, а Віталік будує пики. Бо запах зубної пасти ми не схвалюємо, а щітка - взагалі найлютіший ворог.

Здійснюючи водні процедури, періодично бризкаючи в незадоволеного Віталіка, я щиро сподівалася, що Руслан покине мою кімнату. Переодягатися при ньому - вибачте. Занадто нахабно поводиться. Силою виткати я не зможу... Хіба що, якщо буде нахабніти, сказати: «Одружуйся, сволото!»

Зазвичай чоловік лякається цих слів і намагається якомога швидше покинути небезпечну зону, бо хто знає цих панянок, охочих до тіла і гаманця нещасного.

Мені пощастило: Руслан все ж проявив дива тактовності та сдимів з моєї житлової площі. Швидко переодягнувшись, я понеслася годувати котика. Бо всі, у кого живуть коти, прекрасно знають одне правило: «Хочеш спокою? Нагодуй кота!»

Голодний Віталік - просто звір. Починає нити, страждати, кричати, плутатися під ногами і вести себе як останній босяк. У підсумку доводить до сказу. Але хочеш ти чи ні, а годувати тигра, тьху, кота - треба.

Руслан був на кухні. Варив каву. В одних темних джинсах, босоніж і з оголеним торсом. Хоч би сорочку накинув, гад. Ну да ладно, що ні халат і більше... нічого.

- Віто, ти снідаєш вранці? - невинно поцікавився він, не озирнувшись в мою сторону.

Віталік махнув хвостом та по-зрадницькому потрусив у бік Руслана. Втративши дар мови, я мовчки дивилася на цю розпусту. Це... це взагалі як? Тобто я тебе, шкуру смугасту, з контейнера дістала, морду намила, сардинами годувала, а ти... ти... ти об ноги його тертися будеш?!

Руслан, мабуть, зрозумів, що щось не так, тому як обернувся і запитально подивився на мене.

- Не лякайтеся, що отрую. Але й різноманітної їжі не обіцяю.

Моргнувши, я дивилася на нього. Боже, він не так все розтлумачив. І це добре.

- Я не балувана, - буркнула, гордо не дивлячись, на Віталіка і починаючи діставати продукти з холодильника.

Раз кіт пішов від мене до чоловыка, то я теж піду... до того ж чоловіка. Бо, як каже один мій хороший знайомий: «Всі повинні страждати».

Правда, за сніданком ми не страждали. Бутерброди вийшли чудові, яєчня не пригоріла, кава виявилася дуже смачної. Розмова... такою, ніби нічого й не сталося. Говорили про замовлення, про заплановану виставку, про підготовку до Нового року. Рано, звичайно, але думати треба зараз, бо потім буде занадто пізно.

Взагалі-то, якщо не вникати в те, що Руслан - мій сусід і часом вельми нахабний чоловік, говорити з ним цікаво. Фахівець добрий і грамотний. Захоплений. А ще... ось відчувається, що він розуміє в рекламі і просуванні. У мене зазвичай в цих сферах трапляється «ой, все!» на ранній стадії промоції.

Виїхали ми разом. Руслан навіть не хотів слухати заперечень. З одного боку, це мене трохи ікомпрометували, з іншого... ну, нерозумно ж йому їхати окремо, а мені бігти на метро!

Варто опинитися в салоні, мене закрутило з неймовірною швидкістю. Прийшов клієнт, замовив набір. Довго вибирали малюнок, але в підсумку зупинилися на традиційному чорно-червоному орнаменті. Швачка підготувала тканину, я розклала на столі нехитрі інструменти та приступила до вишивки.

Ось здавалося б, така маленька голка і простенька нитка. А які творять дива. Захоплюючись вишивкою, я могла випадати з реальності на години. Згадувала про життя і навколишній світ тільки тоді, коли починала нити спина.

На обід мене забрав Антон Львович, повідомивши, що не можна так себе гробити і таке інше. Поряд виявилася дуже затишна пиріжкова. Простенька, але зі смаком. Гарячий м'ясний бульйон та пиріжки з капустою і куркою прекрасно вгамували голод.

На вулицю виходити навіть не хотілося: з ранку гуляв крижаний вітер, то і справа задував під рукава та шарфик.

Проговоривши добру частину обіду з технологом з пошиття, я відчувала себе вкрай задоволеною і відпочившою. Ну, у всякому разі, переключилася з роботи на навколишній світ. Світ виявився дуже нічого. Та й вітер начебто стих- не так кружляє сухе листя. І перебувала в цьому прекрасному стані рівно до того моменту, коли задзвонив мобільний, а на дисплеї з'явилося ім'я Сашки Чубач.

Це було не легко. Бо хіба може бути легко, коли жінка плаче? Ну, швидше театрально і від жалю до себе, ніж через великута сильну любов. Любов у Сашки до дітей та до себе. Але ніяк не до якогось лівого чоловіку, який повів себе як відоме парнокопитне.

Говорячи простими словами, з Мишком вони розійшлися. При цьому чіткої причини не було. Але залицяльник злився, немов пиво в раковину, і не подавав ознак життя. Спроба з'ясувати, що сталося, закінчувалася нічим. Михайло давав незрозумілі відповіді, а потім і зовсім перестав відповідати на повідомлення.

Саша не те щоб страждала через його зникнення, але... прикро, чорт забирай! Був чоловік та - бебех! - немає! Не можна ж так, коли ти джентльмен.

Тому заспокоювати довелося довго.

Перед тим як покласти трубку, я пообіцяла, що сьогодні заїду до неї. А потім задумалась. Так-так-так. Значить, Михайлик зник в невідомому напрямку. Варіанта два: вирішив, що не потягне трьох дітей та трьох свекрух, або ж Ярослав популярно пояснив, що більше, ніж на п'ять метрів до його екс-дружині наближатися не варто. Але тут тоді неув'язочка. Якщо він міг поговорити відверто, навіщо тоді було просити мене про допомогу? Або не витримала душа поета і поліз бити морду... в сенсі, вести серйозну чоловічу розмову?

Боже, як все складно!

Глянувши на час, я ледве чутно охнула. Ну і засиділася, однако. Вже півгодини, як пора додому.

Акуратно складаючи тканину та прибираючи інструменти, я раптом зрозуміла, що зовсім не проти зустріти Руслана. Ну так... з жіночої цікавості і надії, що підкине до Сашки, це як раз по дорозі. Егоїстично та інфантильно? Жахливо. Але при цьому і не менш практично. Гаразд, це все фантазії. Треба ще забігти в магазин, купити дітлахам фруктів та пластилін, вони у неї страшні рукодільники. Інша справа, що потім в пластиліні половина будинку, але... Тут я як гостя можу вчасно звалити, пославшись на дуже важливі справи.