Бездоганна наречена, або Страшний сон проректора - Ольга Обська

Ніколи раніше Ентоні не помічав у себе сентиментальності. Але сьогодні вона в ньому несподівано прокинулася. Здавалося б, з чого його має хвилювати душевний стан кузена Тереси? Він хлопець. Якось потерпить, що доведеться пробути в ув'язненні до ранку. Не настільки це величезне потрясіння і не такі вже й жахливі незручності. Але Ентоні все одно хвилювався за нього.

Було в парубку щось зворушливе. Чи то його худорлявість, чи його постійне збентеження. Тієн весь час ховав погляд, ніби боявся глянути на Ентоні. Мабуть, переживав за сестру. Мабуть, трохи наляканий. Ентоні не розумів своїх поривів — хотілося обійняти хлопця, притиснути до себе, заспокоїти. Це було б доречно, якби він був дуже молодим, але він не дитина. Йому років дев'ятнадцять, не менше.

Ентоні вирішив зайнятися найважливішою на даний момент справою — дослідженням заблокованих дверей, але весь час тримав Тієна в полі зору. Якоїсь миті помітив, що той тремтить. Змерз? У лабораторії справді стало помітно прохолодно. Виникло нормальне бажання поділитися теплом, але чому Ентоні вирішив власноруч накинути свій камзол на плечі хлопця? Той здригнувся, коли він закутав його. Але відчувалося, що тепло щільної тканини вгамовує його тремтіння.

— Зараз зігрієшся, — пообіцяв Ентоні.

— Дякую, — Тієн не поспішав обернутися до нього обличчям.

Погляду Ентоні була відкрита лише кучерява потилиця і тонка шия. Він дивився б на цю шию і дивився. Дивне бажання. Втім, йому не судилося збутися. Тієн підняв комір камзола, прикривши шию від погляду Ентоні.

Треба було б таки зайнятися дверима. Дослідити, що саме не дає їх відкрити та спробувати розблокувати. Можливо, допомогла б брутальна сила. Магічно двері вже не замкнені, то може спробувати вибити їх? Гарна ідея, але Ентоні вирішив зайнятися втіленням цього плану трохи згодом. Хотілося спочатку заспокоїти Тієна — він знову почав тремтіти. У критичних ситуаціях, як відомо, допомагає розмова про прості, буденні речі — це знімає напруження.

— Тієне, розкажи про себе. Чим ти займаєшся? — Ентоні підсунув йому стілець. — Мабуть, вчишся?

— Вчуся, — хрипко відповів той, присівши на край стільця.

Його постійно сиплий голос теж турбував Ентоні. Хлопець і так застуджений, а тут знову може переохолодитись.

— А де ти вчишся? — Ентоні сів на сусідній стілець.

— В академії магії.

— В якій?

— Навіщо вам це знати? — наїжачився Тієн.

Еге ж, молодість. Чого одразу сприймати запитання в багнети?

— Хотів зробити тобі пропозицію, — вирвалося саме собою, мимоволі. — Мені потрібен помічник.

— Та ви ж знаєте мене всього кілька хвилин, — у голосі Тієна звучав і подив, і обурення.

Ентоні і сам себе не впізнавав. Звісно, досить необачно кликати в помічники хлопця, якого бачив всього кілька разів. Але в тому й річ — Ентоні хотілося бачити його частіше.

— Тебе не знаю, але знаю твою кузину. І лише з кращого боку. Тереса надзвичайно відповідальна. Підозрюю, це у вас сімейне?

— На жаль, дьєре Ентоні, мушу вам відмовити. Я тут проїздом та ненадовго. Незабаром повертаюся додому.

— А де ти живеш?

— Далеко від столиці. Ми більше не побачимося.

Слова Тієна звучали холодно і з докором. Ентоні цього нічим не заслужив. І варто було б осадити хлопця. Але він не став цього робити. Чомусь навпаки хотілося сказати щось таке, щоб заслужити довіру Тієна, щоб він перестав їжачитися і супитися. Ентоні страх, як не хотілося, щоб цей інцидент справді став їхньою останньою зустріччю. Йому було гірко від думки, що вони справді можуть більше не побачитися.

— А знаєш, чому ти відмовляєшся? — Ентоні загадково посміхнувся. — Ти ж гадки не маєш, яку роботу я хотів тобі запропонувати. Знаєш, хто я?

— Знаю. Ви проректор. Тереса казала.

— Я не просто проректор. На базі нашої академії буде організовано школу для обдарованих дітей. Я її керівник.

Хлопець здивувався настільки, що на мить перестав ховати очі і глянув на Ентоні.

— Як вам довірили цю роботу? Хіба ви любите дітей?

Знову докір? От колючий хлопчисько!

— Люблю. Щоправда, раніше я про це не знав. І не дізнався б, якби не один випадок.

 Ентоні сам не розумів, чому йому хочеться поділитися з Тієном цією історією. Просто раптом захотілося розповісти, і він, не роздумуючи, почав розповідати.

— Два місяці тому я відвідав Дастонський притулок. Шукав одну дівчину. Мою... втім, не важливо. За деякими відомостями, вона сховалася там. Проте слід виявився хибним. У притулку я її не знайшов, зате познайомився з деким іншим.

Ентоні помітив, що Тієн насторожився і ще більше наїжачився, але історія його явно зацікавила.

— Дастонський притулок розташований у мальовничому місці. Азанське передгір'я. Чисте повітря, ліс, струмки, птахи. Там гарно, але малолюдно. Для вихованців притулку поява кожного гостя — подія. Настоятелька попросила мене побути з дітьми кілька годин, розповісти їм про Далеутську академію магії. Вихованці здалися мені кумедними, слухали мою нудну розповідь із сяючими очима.

Ентоні ніколи не доводилося читати лекцію настільки юним слухачам. Він, щиро кажучи, не був до цього готовий. Говорив казенною мовою фрази, що не мали особливого сенсу. Але малюки не дали йому заглибитися в нетрі канцеляризмів. Вони засипали його безліччю запитань, простих і складних, дитячих і дорослих, і він заразився від них безпосередністю.

Настоятелька лише посміювалася, дивлячись, як Ентоні намагається задовольнити цікавість малечі.

— Перш ніж я зібрався їхати, один з вихованців попросив мене приділити йому кілька хвилин для розмови віч-на-віч.

Ентоні здивувало прохання. Але він, звичайно, не відмовив. Настоятелька залишила їх у своєму кабінеті самих.

— Єжи, — представився йому вихрастий малюк.

"Єжи — їжачок" — чомусь подумалося Ентоні. Йому на вигляд було років сім-вісім. Але сірі очі здавалися дорослими.