Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук

 — Дай Аллах ми завжди збиратимемося так, — ніжно посміхнулась моя світловолоса матуся. 

 — Мураде, коли ти думаєш повертатися в Манісу? — під час трапези Володар запитально поглянув на сина.

 — Найближчим часом, Повелителю... — Шехзаде повеселішав. Я знала, як мріяв він про повернення. У тих краях розцвітало його серце.

 — Добре... — Султан схвально посміхнувся, зробивши ковток вина.

 — Якщо дозволите, Володарю, я залишуся в Топ-капи на деякий час, — моя мати кокетливо поглянула на батька, однак він мав іншу думку.

 — Аміро, ти потрібна Шехзаде в Манісі, як ніхто інший. Твій обов'язок бути з ним, підтримувати і наставляти. Особливо, коли ще так мало часу минуло, як він взяв справи. Не варто тобі залишатися. Їдь з сином...

Валіде від несподіванки почервоніла і сховала очі. Можна уявити, як їй було слухати таке та ще й при нас. Місце, яке вважала домом, чоловік, якого кохала, виходить, тепер чужі... Однак, мені було не до сентиментальності. Потрібно рятувати ситуацію. Хтось має провчити ту кляту Мегей. Отже, є лише один вихід...

 — Володарю, а мені можна залишитися? — я ніжно поглянула на батька, знаючи, що моя посмішка — його слабкість. Валіде, Мурад здивовано поглянули на мене.

 — Ти не хочеш їхати з Мурадом? Я вважав, ти першою помчиш до Маніси... — Султан весело всміхнувся.

 — Звісно, хочу. Проте, коли Валіде з ним, то я спокійна. Однак, я б хотіла ще погостювати у вас. Буду біля ваших ніг... Та й я не можу залишити Гевхерхан зараз одну...

 — А що з нею? — Володар, що повеселішав від моїх перших слів, зараз насторожився.

 — Та нічого страшного... Просто трохи погано себе почуває. Я хвилюватимуся...

Гевхерхан, що миттю зрозуміла ситуацію, зараз покашляла. Я ледь стрималася, щоб не засміятися, але виходило дуже правдоподібно.

 — Звісно, Селіндж, ти можеш лишитися. Це ж і твій дім.