Не рідні - Ольга Джокер
***
У вухах шумить, я насилу розрізняю, що Кирило каже. Місяць - це довго, майже ціла вічність. Я тільки-тільки знайшла його, закохалася по вуха, а він їде і залишає мене одну. Так нечесно!
- Віто, ти мене чуєш? - зітхає Кирило.
- Не дуже.
- Я повторю, тільки ти зберися, гаразд?
Він веде мене за руку в вітальню, а потім садить перед собою у м'яке крісло. Кладе шорсткі долоні на мої коліна і, погладжуючи, в очі дивиться. Довго і пильно. У мене шкіра ніби наелектризовується від цих простих рухів, а серце прискорено стукає.
Кирило таким рідним став за цей час - повірити не можу... Кожна риса обличчя, кожна зморшка і шрам. Один мені особливо подобається - той, що посередині перетинає ліву брову. Я люблю чіпати його кінчиками пальців, коли ми з Кирилом лежимо в ліжку, досліджуємо один одного і багатозначно мовчимо.
- Повторимо? - перепитує Самсонов.
- Так, говори. Я уважно слухаю..
- Віта, я хочу бути впевнений, що під час моєї відсутності з тобою буде все добре.
- Не буде.
Він усміхається краєчками губ і злегка щипає за стегно.
- У мене не завжди може працювати мобільний зв'язок.
Я здивовано трушу головою і щурюся. Як це? Яким чином спілкуватися всі тридцять днів? Прекрасно розумію, що у Самсонова непроста робота. Чи жарт - бути командиром спецпідрозділу? Я жодного разу не питала у Кирила, чим він займається і в чому суть виконуваних завдань, лише чула уривки телефонних розмов, а решту гуглила. Інформації в мережі було не так багато, але цього вистачило, щоб зрозуміти: мало того що служба неймовірно важка, так ще й смертельно небезпечна. Це шокувало мене до глибини душі.
- Я залишу тобі кілька контактів на всякий випадок.
Кирило бере мій телефон і вбиває туди номери телефонів. Підписує по імені-по батькові: Віктор Олександрович, Дмитро Валерійович... Третього не встигаю прочитати - перед очима пливе від сліз. Я часто моргаю, щоб не заплакати. Поняття не маю, хто всі ці люди. Нікому я не буду дзвонити!
- Тобі дадуть відповідь у будь-який час доби і при необхідності допоможуть.
- Це твої друзі? - питаю, схиливши голову набік.
- Так, перевірені люди. Але в цілому, сподіваюся, обійдеться без цього і тобі не доведеться нікому дзвонити.
- Що зі мною може трапитися? - продовжую награно-веселим тоном. - Якщо тільки збожеволію від самотності.
- Не збожеволієш. Можеш запрошувати подруг. Будинок у твоєму розпорядженні в межах розумного.
Втягши носом повітря, я відвертаюсь. Дивно, звідки у Самсонова стільки холоднокровності. Невже йому все одно, що ми розлучимося так надовго?
- Володимир Степанович залишив тобі у спадок багато грошей, будинок і компанію! - вимовляю з роздратуванням. - Можна звільнитися, сидіти в кабінеті і командувати підлеглими! Навіщо тобі взагалі потрібна ця робота!?
- Людина повинна бути на своєму місці, - спокійно, але твердо відповідає Кирило.- А бути на своєму місці не означає бути успішним з комерційної точки зору. Так, я не гребу мільйони, але задоволений духовно. Керувати бізнесом - це не моє, Віта.
- А що твоє? - пирхаю я. - Ризик? Небезпека? Адреналін?
Я знаю, що веду себе як маленька примхлива дівчинка, коли говорю всі ці речі коханій людині. Хочеться дражнити і провокувати, хочеться, щоб Кирило раптом залишився зі мною вдома і нікуди не поїхав. Розумію, що це чудеса і всього лише фантазії, але все ж не можу з себе це витравити. Самсонов відповідальний, і навіть занадто.
- І це також, - терпляче киває Кирило. - Не спробувавши, не впізнаєш.
- Так, ти маєш рацію. Мені не зрозуміти, навіщо усвідомлено ризикувати життям, якщо на тебе вдома чекають?
- Напевно, саме з цієї причини я довгий час робив так, щоб вдома на мене ніхто не чекав. Коли ти йдеш на завдання, то зобов'язаний очистити голову від зайвих думок. У двадцять років я був запальним хлопцем, довго вчився контролювати емоції. Причина мого кар'єрного підйому в тому, що у мене немає і не було сім'ї. Поки хтось переживав майбутнє весілля, розлучення або дітонародження, я думав виключно про поставлені бойові завдання. А потім раптово з'явилася ти, і я вперше вирушаю у відрядження з важким серцем. Зараз в моєму підпорядкуванні тридцять найсильніших бійців, за яких я відповідаю головою. Я не маю права на помилку, Віто. Розумію, що ти молода і імпульсивна, але тим не менш прошу: полегши мені задачу. Не примушуй нервувати, злитися і переживати за тебе.
Я сідаю Кирилу на коліна і примирливо тичуся носом в його шию. Тепер в його житті є я, він сам сказав про це. І я обіцяю собі, що зроблю все, щоб він не сумнівався в мені, як зараз це робить.
Ми піднімаємося в спальню, цілуємося. Потрібно багато чого встигнути до світанку, перш ніж Кирило поїде, але всі побутові питання почекають.
- Ти так і не сказала: чекати на мене будеш? - питає Кирило на одному видиху.
Блаженно посміхаюся і не відповідаю.
- Віта... - гарчить Кирило. - Не мовчи.
- А у мене є вибір? - питаю з усмішкою.
- Вибір є завжди. То який вибір зробиш ти?
- Я буду чекати, Кирило, - відповідаю швидко. - Кожну вільну хвилинку і секунду. Буду засинати і прокидатися з думками про тебе.
Засипаємо ми обіймаючись. Речі зібрані, перед сном я довго носилася по будинку і намагалася бути корисною. Готувала в дорогу бутерброди, щоб Кирило не був голодним. А потім залізла під ковдру, грілася об розпечене чоловіче тіло і майже не дихала, коли Кирило до болю в ребрах до себе пригортав.
Мріяла не спати до ранку, щоб не пропустити його від'їзд, хоча ми заздалегідь умовилися, що Самсонов не стане мене будити, просто тихо і спокійно покине будинок. Без зайвої драми, тривалих прощань і сліз.
Розплющивши очі до того, як зійде сонце, я відразу ж відчуваю, що Кирила вже немає. Пусто і в ліжку, і в душі. І так важко, що хочеться вити.
