Не в красі щастя - Ангеліна Кріхелі

Максим відсахнувся як від ляпаса. Невже він настільки поганий, як чоловік, і ігнорував її труднощі так само, як і вона його? Або дівчина просто хотіла наостанок болючіше вжалити колишнього? Проте він більше не хотів розгадувати її ребуси. Інакше навіщо було розлучатися.

І він дозволив їй мовчки покинути квартиру. Перед тим, як вийти, дівчина обвела квартиру прискіпливим поглядом, поклала свій екземпляр ключів на тумбочці у передпокої. Зітхнула. Здається, з полегшенням. Максим здивовано насупився, помітивши це. Але, можливо, і її відносини почали пригнічувати, а сил піти чомусь не було. Звичка – таки сильна штука.

Двері за нею зачинилися і Максим з подивом виявив, що дихати стало легше, але порожньо.

Він налив собі келих колекційного вина та сів за рояль. З захопленням пробігся білими і чорними клавішами. Очі його блиснули, душа поступово сповнювалася.

Він зіграв одну зі своїх композицій. Потім ще і ще.

Задоволено відпив із келиха. Потягнувся за телефоном. Знайти заповітний номер виявилося нескладно. Він давно лежав у вибраних, але Макс ніяк не наважувався зателефонувати.

- Алло...

- Друже, радий тебе чути!

- Пам'ятаєш, ти вмовляв мене записати альбом?

- Жартуєш?! Таке не забувається!

- Приїдь, обговоримо це. Покиз я сміливий, - чоловік посміхнувся. - У мене з'явилася пара нових робіт...

***
Просидівши до глибокої ночі з продюсером, що майже миттю примчав, Максим безнадійно проспав. Він був певен, що мама зрозуміє. Сімейна справа не закидатиметься. Та й на Дімку можна покластися. Але закопувати й надалі свій талант він не має наміру.

Аліна, навпаки, прийшла раніше, ніж звичайно, сподіваючись проскочити в офіс непоміченою. Проте двоє людей на шляху все ж таки зустрілися: тітка Нюра та начальник служби безпеки. І обидва зустріли зміни в ній із захопленням та схваленням. Дівчина скромно посміхнулася, подякувала та вирушила на робоче місце. Бути собою, виявляється, так приємно та легко.

Вже підходячи до повороту, за яким знаходиться приймальня, згадала, що забула вдома мобільний телефон. Про всяк випадок відкрила сумку, щоб перевірити. І почула голоси. Говорила Марина та якийсь чоловік. Очевидно не Максим.

Аліна насупилась. Як бути? Заявити про себе? Тоді вона порушить чуже усамітнення. Промовчати? Тоді вийде, що вона підслуховує приватну розмову.

- Я не розумію, Дімо, - жарко шепотіла однокласниця, - чому ти так реагуєш. Я нарешті вільна. Він мене покинув. Невже ти не підтримаєш мене?

Аліна зніяковіла, почувши фрагмент діалогу та відступила назад. Але спіткнулася і наробила галасу, намагаючись утриматись на ногах.

Співрозмовники стрепенулися, замовкши. Дівчина змушена була вийти зі свого укриття і сором'язливо вибачитися за непорозуміння.

Але слова застрягли, варто їй було побачити співрозмовника Марини.

- Ви?

- Ти? - Одночасно з нею вигукнув чоловік.

Він відсторонив Марину, що буквально повисла на ньому, сердито насупившись.

- Марино, йди до свого кабінету. Ми потім поговоримо, - тон, яким він це сказав, заперечень не передбачав.

Марина здивовано перевела погляд із Дмитра на шкільну подругу та назад, намагаючись зрозуміти, що відбувається і як вони можуть бути знайомі.

- Я сказав, йди до себе, - з погрозою повторив він.

Марина не посміла не послухатися.

Дочекавшись, коли колишня пасія Максима вирушить до себе, зосередив погляд на моделі. Щоправда, також колишній. Діма посміхнувся. Його оточували колишні. Іронія долі прямо.

- Що ти тут робиш? - насупився співвласник компанії.

Аліна раптом зрозуміла розмах катастрофи. Зробила крок назад.

- Не надумай бігти, - погрозливо загарчав Дмитро. – Ми ж цивілізовані люди.

Дівчина завмерла, не знаючи, як поводитися. Думки з переляку гарячково металися.

- Як це не вчасно, - ніби самому собі сказав Діма, стомлено скуйовдив волосся. Задумався. – Слухай мене уважно.

Аліна дивилася на свій нічний кошмар широко розплющеними очима, готова будь-якої миті зірватися на біг.

- Не смій звільнятися. Ти маєш бути у мене перед очима. Патякатимеш комусь про мене, і я із задоволенням покараю тебе. Зрозуміла?

Аліна судорожно кивнула.

- А щоб ти не надумала героїзм зображати...

Він підійшов ближче, схилився над нею і прошепотів:

- Маленькі дівчатка для моїх забав особливо цікаві. Ти ж пам'ятаєш мою таємну кімнату? Їй там сподобається... - прошипів біля самого вуха, торкаючись мочки губами і змушуючи Аліну злякано здригнутися.

- Я все зрозуміла, - тремтячим голосом озвалася вона.

- Хороша дівчинка, - протягнув Діма, відходячи вбік, вловивши ледь чутні поки що знайомі кроки, що наближалися. - Не заважай мені, і я її не зачеплю.