Академія Червоної корони. Навчання - Анна Мінаєва

Подумки підбадьорюючи себе, я дійшла до захисних заклинань, зняла їх і пройшла на берег озера. Зупинилася за кілька кроків від краю і на мить навіть забула про всі біди.

Над чорною гладдю перепурхували зграї жовтих світлячків. Кружляли в танці, скручувалися у вири і відкидали відблиски на воду.

— Гарне й дуже небезпечне місце, — пролунало за спиною.

Я з несподіванки здригнулася і обернулася. Біля одного з дерев, притулившись спиною до стовбура, стояв некромант. На його губах грала легка посмішка, руки були складені на грудях, а вітер намагався розкуйовдити коротке чорне волосся.

Зараз цей фон Логар мiг отримати звання — лорд безтурботність.

— Лорд фон Логар, — чемно кивнула я, загнавши свою гордість кудись подалі, — якщо ви тут, то нам є про що поговорити.

— Бачу, що ви вже дізналися моє ім'я, леді Лорейн, — криво усміхнувся чоловік. — Тим краще. Обійдемося без розшаркування. Отже, ви звинувачуєте мене в тому, що я наклав на вас якесь прокляття, нічого не пропустив?

— Стверджую, — я скинула підборіддя, повернувшись спиною до Омута. — А ви це підтвердили вчора вдень. Тож відмовлятися немає сенсу.

— Допустимо, — розпливчасто озвався він. — І чого ви хочете?

— Щоб ви його зняли, я думала, що це зрозуміло, — мене обеззброювали відповіді.

Я знала, як відповісти на відмови. Уявляла, як заперечувати неправоту та ставити на місце після хамства. Але некромант з правлячої сім'ї Хелдона мене ставив у глухий кут своєю відкритістю в словах і неясністю в діях.

— М-м-м, а що я ще маю зробити? — нахабно поцікавився вiн.

— Ви знущаєтесь, — констатувала я. — Просто прийшли знущатися з дівчини, яку прокляли з незрозумілих причин. Ну, давайте! Адже це так весело, лорд Ріхтан!

— Скільки у вас емоцій, леді Лорейн, — докорив мене некромант. — Зазвичай леді з вищого суспільства стриманіші і стежать за своїми словами краще.

— Я не належу до вищого суспільства. І мені начхати, якої буде про мене думки один зарвавшийся чаклун. Я можу подати на вас скаргу імператору за заподіяння шкоди його підданій. А ще натякнути на те, що ви прокляли мене якраз на його прийомi, де заборонено будь-яку магію…

— Перейшли до погроз, — похитав він головою. — А може, я цього й домагаюся, леді Лорейн? Бажаєте мені допомогти?

— Тобто?

Ні! Я точно його не розуміла! Здається, нитка, з якої я хотіла почати розплутувати клубок, обірвалася на корені.

— О, а це, здається, ваш, — зацікавлено протягнув Ріхтан, глянувши мені за плече.

Я обернулася настільки швидко, що фарби світу розмилися. А коли зору повернулася чіткість.

— Нижчі матерії! — Видихнула я, зустрівшись поглядом з немертом водної мантикори.

Бестія похитувалася з боку в бік кістяним хвостом і м'яко обтрушувалась від води.

— Саме що нижчі матерії, — промуркотів некромант, опинившись у мене за спиною. — Як його до вас тягне, тільки подивіться.

— Що?

— Не бачите? — здивувався він. — Подивіться, він навіть нападати на вас не поспішає, а ось до мене придивляється. Хоча здавалося б, що саме моя магія його створила.

— Лорд Ріхтан, ви ж розумієте, що зараз уже вкотре підтвердили свою причетність до мого прокляття? — я відступила на крок від мантикори і вперлася спиною в чоловічі груди.

— Можливо, — тихо відповів він, при цьому я лопаткою відчула вібрацію в грудній клітці чаклуна. — А тепер він і вас розглядає як жертву…

— Розвійте його!

— Навiщо? — Ріхтан не поспiшав позбавлятися немертя. — Так просто? Ви навіть не станете мене благати врятувати вас від водної мантикори?

— Вас він розглядає як жертву, а до мене лише придивляється, — нагадала я, про всяк випадок сплітаючи заклинання пастки.

— А ви мені, виявляється, почали вірити, — з глузуванням пирхнув некромант. Провів перед собою рукою і прошепотів під ніс заклинання вигнання.

Магія смерті неприємно мазнула по шкірі, кинувшись до немертя водної мантикори. Чари торкнулися бестії, яка за мить осіла на чорну землю купкою праху.

— От і все, — некромант відступив убік. — Нічого складного. Дивно, що ви цього не вмієте, майстре Лорейн.

Я вже збиралася відповісти на цей випад настільки їдко, як тільки дозволяла моя фантазія, але мене зухвало перебили.

— Ви впевнені, що хочете перебувати в Омута після такого заклинання? — на губах чаклуна грала глузлива посмішка.

Але й сам він не поспішав іти за межі цього магічного місця. З кожною секундою шанс, що сюди прибуде живіша і сильніша бестія, значно збільшувався.

— Я прийшла сюди на ваше запрошення, — сказала, дивлячись у потемнілі очі некроманта. — І хочу, щоб ви зняли з мене прокляття, яке…

— Що? — Знову перебив він мене. — Хоч ви зрозуміли, як воно працює?

— Притягує до мене бестiй і від дотику робить їх немертями, — фиркнула я.