Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

З самого ранку наш будинок наповнив гармидер. Бетсі метушилася навколо мене, поправляючи найтоншу білу сукню з найдорожчих шовків, яка вже кілька тижнів чекала свого часу. Нянюшка примовляла, що я буду найкрасивішою, як і належить господині вечора, і журилася, що за сніданком я не з'їла жодної крихти.

Тітонька Саллі сіяла нескінченними «А ось пам'ятаю, в наш час...», проте всі її вигадки сьогодні проходили повз мої вуха.

Візерунок на зап'ясті довелося відкрити, як вимагали передписання. Він знову став темним, але я з жахом згадувала вчорашнього незнайомця, сподіваючись, що його сьогодні не буде.

Опівдні почали з'їжджатися гості. Драххи та дівчата-ніатарі, які ще не знайшли своєї долі. Здебільшого із сусідніх міст, де вже перезнайомилися з усіма місцевими нареченими. Лише одна з нашого, Уліна. Вона стала ніатарі лише місяць тому, ми підтримували стосунки, наскільки було дозволено.

Батько розставив у саду столи з келихами та легкими закусками, спеціально щоб я могла розглянути чоловіків, чим ми з Айрін і займалися з вікна моєї спальні.

Дівчину завжди вибирав драхх. Якщо на одну ніатарі претендували кілька драххів, вони вирішували питання володіння шляхом поєдинку. І лише у тому випадку, якщо суперники визнавали рівність один одного, дівчина могла обирати сама.

Я щиро сподівалася, що до цього не дійде. Що мені, як і тим ніатарі, які приїдуть сьогодні, ніхто не підійде. Або, в крайньому випадку, мене вибере той, хто сподобається мені самій.

Усі драххи були високими, широкоплечими, у них відчувалося щось чуже, трохи звірине. Але зовні від людей їх відрізняло, мабуть, тільки волосся. Кольорові шевелюри, довгі, густі, яскраві... наче виплески різнокольорової сили...

Що це мені спало на думку?

Я з тривогою вдивлялася, вишукуючи яскраву синю шевелюру. І навіть побачила одну, але зачіска була зовсім іншою. Та й сам хлопець здавався нижчим, молодшим за вчорашнього незнайомця.

– Пора, моя дівчинко, – нарешті покликала матінка, востаннє притискаючи мене до серця, цілуючи в щоку.

Айрін несміливо посміхнулася. Я стиснула її пальці. Час.

Їх було одинадцять. Одягнені в одяг незвичних тканин, як у того синього. Вузькі гладкі штани, вільні сорочки лускатого вигляду.

Претенденти стояли у два ряди біля підніжжя сходів у залі, чекаючи, поки я спущусь.

– Перший танець за мною. Ніхто не заперечує, шановні дх'ери? – виступив один із них, з фіолетовим, у малиновий відплив волоссям. Молодий, цілком приємний на вигляд.

Теж лякаючий. Але принаймні після вчорашнього – навіть милий.

Інші драххи схилилися, визнаючи право цього... напевно, не останнього в їхньому суспільстві чоловіка.

Він простягнув руку, і я вклала в неї свою.

Візерунок на зап'ясті моментально відгукнувся свербінням, спалахнув сріблястими символами, поступово набуваючи фіолетового відтінку.

Хлопець переможно посміхнувся.

– Сгер Клашасс, – представився.

– Ілес Орінго, – слідуючи етикетові, зробила я реверанс. Хоча, напевно, кожен здобувач знав, як звати його можливу ніатарі.

Кавалери розійшлися, приглядаючи собі жінок. Танцювати з кимось до господарки церемонії вони не могли, але познайомитись – цілком. Хтось вийшов у сад, куди відчинялися одразу кілька високих скляних дверей. Хтось подивлявся на нас, не бажаючи впустити свою чергу.

Майнула синя шевелюра, я напружилася... але ні. То був не вчорашній незнайомець, новий хлопець. Дивився на мене темними – не синіми! – очима, змусивши зніяковіти, опустити вії.

Заграли запрошені татом музиканти. Сгер вклонився, притиснув мене до себе за талію. Від нього пахло чи то парфумом, чи то чимось природним – я ніколи не мала змоги понюхати драхха, тож поняття не мала, чим. Усміхнулася власній думці, піднімаючи погляд.

Фіолетове волосся. Фіолетові очі. Тонкий ніс і дивна, мов переможна посмішка на губах. Я не могла зрозуміти, подобається він мені чи ні – але якщо порівнювати зі вчорашнім, то, мабуть, так. Він не лякав мене настільки.

Розповідала про себе, як було прийнято, він ставив рідкі питання. Татуювання свербіло все сильніше, розгорялося все яскравіше. Так і хотілося почухати руку.

Хвилювання перекочувалося в грудях. Невже це означає, що все? Що сьогодні я набуду нареченого, і незабаром – чоловіка?

Музика стихла, не закінчуючись зовсім, але не заважаючи.

– Дякую, – Сгер з відчутним задоволенням торкнувся губами моєї кисті.

Розвернувся, окинув поглядом суперників, що повернулися до зали. І проголосив, піднімаючи вгору мою руку:

– Шановні дх'ери. Можливо, ніхто з вас не заперечуватиме, якщо я заявлю права на цю ніатарі? Очевидно, що вона чудово мені підходить.

– З усією повагою до спадкоємця, – виступив той синявий, якого я побачила ще з вікна. Він теж був непоганий, але асоціації грали не на його користь. – Ви лише недавно виявили побажання брати участь у оглядинах, тоді як я чекав цієї події більше року, спостерігаючи за чарівною Іві здалеку.

Я здригнулася, холодок пробіг спиною. За мною спостерігали, а я навіть не уявляла! Ще рік тому відчувала себе такою безтурботною, здавалося, страшний день настане нескоро... А виходить, до мене придивлялися... і судячи з гулу голосів, згодних кивків голів, не тільки синявий.

Хижо усміхнувшись, Сгер змушений був схилитися, відступити. Схоже, в таїні він не вважав нікого гідним суперником.

Я кинула погляд на матінку, батька. Таусь стояв трохи насупившись, мама потай промокала сльозинки.

– Крафф Іссурд, – представився таємний спостерігач, простягаючи мені руку.

Я вкотре назвала себе, вкладаючи в неї свою.

Татуювання знову спалахнуло, повільно змінюючи колір у бік синього.

Обличчя Краффа осяяла радісна усмішка.

Ох, та що ж це означає?! Невже я підходжу їм обом?

Трьом, нагадав внутрішній голос. Трьом.

Щоправда, вчора воно не посиніло, світло було срібним. Але дуже яскравим.