Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

І краще б я цього не робила.

Зіниці чоловіка витягувалися вгору, а потім стали розширюватися, затопивши чорнотою яскраву синю райдужку. Мить – і ця чорнота понесла мене, змушуючи провалитися кудись углиб.

Крок. Ще крок.

Я хотіла відвести погляд, але не могла. Паніка заповнила всю мою сутність лише одним бажанням: бігти, сховатися, зникнути назавжди з цього світу, звідти, де мене може знайти це породження пітьми...

Чоловік підняв руку, торкнувшись мого плеча – там, де сукня не закривала його, оголюючи шкіру. Мов розряд пройшовся по моєму тілу, віддаючись у зап'ясті. Шкіра горіла, я почала задихатися.

– Ім'я, – вимогливо пророкотав незнайомець, і від густого, соковитого, гіпнотизуючого голосу, мене охопив озноб. Ніздрі чоловіка стрепенулися, наче принюхуючись.

– Ів... Ілес Орінго, – запнувшись, видала я.

Голос звучав напрочуд рівно – батько з дитинства вселяв, що я маю тримати обличчя, ніколи не показувати емоції і зберігати гідність.

Різко відпустивши мене, драхх розвернувся до саморухливого екіпажу.

Зап'ясток горів, опустивши очі, я виявила, що з-під браслета проривається яскраве срібне світло.

Це лякало, я знала, що татуювання має відреагувати на силу драхха, і чим більше реакція, тим більше я йому підходжу. Але в чому ця реакція виявляється – мені не розповідали. Кажуть, у кожної ніатарі по-різному.

– Іві! Що трапилося? Він образив тебе? – до мене підлетів Картер. Ззаду, відставши і захекавшись, притримуючи спідницю, бігла Айрін.

Не в силах вимовити жодного слова, я лише дивилася, як віддаляється екіпаж, уносячи лячного незнайомця.

– То був драхх? Не терпиться до завтра почекати! – обурювався брат.

– Ох, ні, боже мій, тільки не він! – мені навіть подумати страшно було, що я можу дістатись цій жахливій людині. Точніше, не-людині.

У глибині душі я малювала чоловіка чимось схожим на Картера. Так само усміхненим, трохи безшабашним, який іноді робить дурниці, але незмінно люблячим і справедливим.

Зірвавшись із місця, я з усіх ніг кинулася додому. На м'які груди матінки, в суворі, але добрі обійми тата. Знаю, батьки віддали б все за найменший шанс прибрати з моєї руки цю мітку ніатарі, лишити мене в сім'ї.

Того дня я довго плакала, поки няня Бетсі не принесла заспокійливого відвару і примочки на очі, примовляючи, що на балу я буду зовсім жахливо виглядати.

– Може, тоді ніхто на мене не зазіхне, – крізь сльози жартувала я, а Айрін погладжувала по волоссю, не знаючи, чим допомогти.

Рада вітати вас у ще одній книзі! В процесі викладок доступ буде безкоштовним. В нас попереду ще багато історій, підписуйтеся на мою сторінку, щоб не пропустити!

(Хто не знає, для цього потрібно натиснути на мій нікнейм)