Не рідні - Ольга Джокер

- Шалено вдячна твоєму батькові за турботу, але я не залишуся в цьому будинку, - відповідаю Кирилу. - І за навчання теж платити не потрібно. Мені не потрібен ніякий опікун! Мені двадцять, не п'ять. Сама справлюся.

Кирило повільно проходить по кухні і наближається до барної стійки. Опустивши лікті на стільницю, міцно стискає щелепи і дивиться мені в очі, ніби придавлює до землі. Неприємний у нього погляд, занадто важкий. І риси обличчя грубі і зовсім непривабливі. Що Аня взагалі в ньому знайшла? Де побачила красу?

- Ти зовсім дурепа? - питає нарешті Кирило.

- Що ти собі дозволяєш? - відповідаю питанням на питання, відчуваючи як фарба заливає обличчя.

Господи, який же він нестерпний! Володимир Степанович точно його батько? Він виховував його хоча б трішечки? Створюється враження, що ні. Кирилу виповнилося тридцять п'ять, і я чомусь думала, що до цього віку чоловіки давно навчені манерам і спілкуванню з жінками. Але явно не цей тип!

- Це було питання, не твердження, - вимовляє Самсонов. - Тільки дурна дівчина збере свої речі і звалить зі столиці в покинуте село, втративши перспективу здобути освіту в найкращому вузі країни.

Я опускаю погляд і нервово перебираю край сукні. Цікаво, що порадила б мама в такому випадку? Залишитися? Поїхати? Я не звикла приймати складні рішення без неї.