Не рідні - Ольга Джокер
***
Кажуть, що час лікує, але проходять дні, тижні і місяці, а рана, яка утворилася після смерті мами, навіть не думає затягуватися. Коли я знаходжуся на заняттях, вона не турбує, але варто мені опинитися в порожньому будинку, де мама більше не готує обіди і вечері, що не копається в саду і не дивиться серіали, рана починає сильно кровоточити.
У такі моменти створюється відчуття, ніби я задихаюся. На стіни лізти хочеться. Ночами довго не можу заснути. Дивлюся в стелю, прислухаюся до тихого завивання вітру за вікном і розумію, що залишилася в цьому світі абсолютно одна. Без рідної душі.
Прокинувшись вранці, приймаю душ і готую сніданок на швидку руку. Вибравши наряд для занять, затримуюся біля дзеркала. Надто бліді губи і тон лиця. Мене не можна назвати красунею. Більш того, моя зовнішність мені ніколи не подобалася. Це мама була еталоном, і я завжди мріяла бути на неї схожою. Навіть коли у нас не було грошей, вона доглядала за собою, як могла. І обов'язково фарбувалася, коли виходила на вулицю.
Я згадую Назара і його усмішку. І те, як він дивився на мене. В останні дні у нас намітилася традиція - зустрічатися в їдальні і обідати там. Можливо, якщо я трохи підфарбуюся, він зверне на мене увагу і покличе куди-небудь після занять? Я б хотіла цього... Напевно.
У мене ніколи не було серйозних відносин. У свої двадцять я цілувалася лише один раз - на шкільній дискотеці з однокласником. Це було дивно і гидко. Мені зовсім не сподобалося. Але той хлопець навіть близько не був схожий на Назара. Впевнена, у нього вийшло б куди краще.
Рука моментально тягнеться до косметички. Я фарбую губи, вії, припудрюю обличчя і наношу на щоки рум'яна. Результатом залишаюся задоволена.
- Півночі не спала, - скаржиться Маша, як тільки ми зустрічаємося в холі центрального корпусу. - А все тому, що у когось зі старшокурсників була днюха. На гітарі грали, кричали пісні і матюкалися. Дурдом!
- Жах. Ви пробували скаржитися вахтерові?
- Пф-ф, Віт, у них там все схвачено. Старшокурсники мають більше привілеїв, ніж першокурсники.
- Нічого собі! Дідівщина якась ...
- І не кажи ... Заздрю, що ти в своєму будинку живеш і можеш спати спокійно.
Я ніяк не коментую цю фразу. Можливо, теж заздрю Маші. У неї є люблячі батьки, які хвилюються, як живе їхня донька в столиці. Кожні вихідні вони передають цілі баули домашньої їжі. Чудово ж!
Ми заходимо в аудиторію, і я машинально шукаю очима Назара. Він уже тут. Спілкується з хлопцями і голосно, заразливо сміється. Помітивши мене, підморгує і широко посміхається, тому моє бідне серце ледь не вистрибує з грудей. Я не планувала закохуватися. Хотіла повністю зосередитися на навчанні. Але ж любов навчанню не перешкода, правда?
Лекції проходять швидко і захоплююче. Я жадібно ковтаю кожне слово і записую в зошит. Думаю про те, що мама напевно дивиться на мене з небес і радіє. Я студентка престижного медичного вузу. Збулася її сама потаємна мрія.
Після занять ми знову йдемо до їдальні тим самим складом. Я, Машка, Назар, Давид і Олег. Трохи пізніше до нас приєднується Настя. Вона дуже активна дівчина і не дає нікому і слова вставити. Багато базікає, жартує і веселить нас.
- Як так вийшло, що ми вчимося ось уже другий тиждень і жодного разу не зібралися десь потусити?
- І справді! Може, в гуртожитку зберемося? - запитує Олег.
- Там сильно не розженешся, - робить висновок Назар. - Можна в клубі зависнути ...
- Не у всіх є гроші на нічний клуб!
- А де тоді? - фиркає він. - На лавці в парку накрити поляну?
- Можна у Віти, - випалює Маша. - У неї будинок пустує.
Усі присутні тут же переводять погляд в мою сторону. Я нервово ковтаю, закушую губу. Хто її просив тріпатися? Ну ось хто? Адже це не мій будинок, і Маша прекрасно про це знає!
- Одна живеш, Ві? - запитує зацікавлено Назар. - Серйозно, чи що?
- Одна. Мати і вітчим загинули в автомобільній аварії.
- Співчуваю, - хмуриться однокурсник. - Але ми тихо посидимо. Не станемо сильно шуміти.
- Я навіть не знаю ... Цей будинок не належить мені.
Однокурсники мовчки слухають нашу розмову і не влазять. Я відчуваю тиск. Він такий густий і щільний, що складно чинити опір. І до того ж ... хіба я не цього хотіла? Щоб Назар запросив мене куди-небудь після занять. Це саме той самий момент. Він хоче провести зі мною час.
Ніхто не дізнається. Кирило у відрядженні і повернеться лише наступного тижня. Мені нема чого переживати.
- Ти мені довіряєш, Ві? - питає Назар, заглядаючи в очі. - Обіцяю, ми будемо вести себе тихо. Особисто проконтролюю.
- Так, - подає голос Олег. - Будинок не рознесемо, також клянусь.
- Ми можемо сісти на задньому дворі, - піддакує Маша, яку в даний момент чомусь хочеться штовхнути. - Там величезна простора тераса!
Присутні починають голосно захоплюватися. На вулиці який день стоїть тепла погода, і так, на терасі цілком поміститься наша невелика компанія. Сумніви атакують мою голову. Одна половина дуже хоче погодитися, а інша - волає до совісті. Але Назар так переконливо говорить, що я потихеньку здаюся. Ми просто посидимо, поговоримо і трохи вип'ємо.
- Згоджуйся, Ві, - посміхається Назар. - Нічого страшного не трапиться.
- Думаєш?
- Запевняю!
- Гаразд, - здаюся я, відчуваючи , як тривога підступає до горла. - Тільки недовго посидимо, максимум до опівночі. Це не мій будинок, я в ньому лише тимчасова гостя, тому ...
- Добре-добре, Ві. Ти так хвилюєшся, ніби ми варвари або дикуни. До опівночі, так до опівночі.
Я довго наводжу порядок в домі. Вимиваю підлоги на першому та другому поверсі, витираю пил. Не знаю, для чого роблю це, адже ми сядемо на терасі. Просто не хочу, щоб Назар подумав, ніби я нечупара. Раптом ми ... ну, якщо він захоче побачити, як я живу. Хіба я зможу відмовити?
Не знайшовши в шафі відповідного одягу для вечірки, йду в гості до Аньки. Вона люб'язно позичає мені коротку відверту сукню з атласу і допомагає привести волосся в порядок. Виходить чудово! Трохи незвично бачити себе в такому вбранні, але подруга запевняє мене, що я чудово виглядаю і в своєму новому образі обов'язково сподобаюся Назару.
На початку восьмого біля воріт зупиняються чотири автомобілі, три з яких - таксі. Назар приїхав на своєму мерсі разом з Олегом, Давидом і двома незнайомими дівчатами. Я здивовано оглядаю присутніх і розумію, що гостей набагато більше, ніж планувалося. Що, чорт візьми, відбувається? Хто ці незнайомі дівчата? Хто той хлопець, який курить з вікна переднього сидіння таксі і дивиться на мене неприємним липким поглядом?
- Занось алкоголь, - командує Назар Олегу, а потім переводить погляд на мене: - Ві, прекрасно виглядаєш.
- Дякую ... - червонію я. - Скажи, а хто всі ці люди?
- Це мої друзі, - пояснює він. - Також медики.
- М-м, я чомусь думала, що нас буде всього шість чоловік ...
- Де шість, там і десять, Ві. За поведінку своїх друзів я ручаюся.
