Тепер твоя. Книга перша - Єва Басіста

Його погляд остаточно сковує кожний мій м'яз. Робить їх твердими, мов нефрит чи будь-який інший мінерал. Тепер я паралізована та чекаю, що відбуватиметься далі.

- Гадаю, що нам треба більше світла, - тягнеться його міцна рука з довгими пальцями до стіни. За спиною - клац. Темна кімната наповнюється м'яким світлом, що має жовтуватий відтінок. Воно не ріже зіниці, які швидко адаптуються - звужуються.

Звужуються вони і у чоловіка. Тепер більше видно коричневої райдужки. Та взагалі зараз маю можливість до дрібниць роздивитися його холодну та сувору зовнішність, якій певного шарму надає легка щетина.

Опускаю очі. Не можу. Важко гратися у спокусницю, бо не є такою. Господи, що я роблю? Можливо, дійсно розвернутися та піти?

- Гадаю, що варто сісти, - ледь торкається мого зап’ястя, та мій заціпенілий стан минає. - Нема чого стояти.

- Так, ваша правда, - тихо відповідаю та рушаю.

Олександр Липовський садить мене на чорний шкіряний диван, а сам вмощується на кріслі, яке розташоване навпроти. Нас розділяє скляний столик, на якому стоїть келих із віскі, сама пляшка цього дорогого пійла та чорна тека.

Я складаю руки на колінах, вирівнюю спину та боязко дивлюся на нього. Він серйозний, але одночасно задоволений. Тягнеться м'язистими пальцями до келиха зі словами:

- Сподіваюся, нормально доїхала?

- Так… Ваш водій швидко довіз. Дякую.

- Рано дякувати, - підносить повільно келих до вуст, а очі не зводить із мене. - Краще візьми теку та постав свій підпис у потрібних місцях. Нема чого тягнути.

Я слухаюся. Беру її до рук. Повільно гортаю. Бігаю кожним рядком. Він складений доволі грамотно. Навіть не скажеш, що я стаю його утриманкою - особа, яка надає спеціальні послуги та має мовчати. Тримати язика за зубами та покірно розсувати ніжки.

- Прочитала? - питає він десь через хвилин п'ять.

- Так, - киваю головою.

- І?

- Дуже багато написано про те, що буде, якщо я щось скажу, та дуже мало про те, де все має відбуватися та скільки разів, - закриваю теку та підіймаю на нього погляд.

Липовський пливе у солодкій усмішці, яка залазить мені під шкіру та скручує нерви. Мені стає ніяково та страшно.

- Такі речі не можна зафіксувати на папері, - роздягає поглядом. - Поки контракт буде діяти, то я матиму постійний доступ до твого тіла та братиму тебе ту кількість разів, що забажаю.

Я сильніше притуляюся до дивану. А на що я чекала? Раз на тиждень? Дурепа.

- Головне, що ти маєш робити - завжди хотіти та виконувати всі мої еротичні бажання, - з'являються у його голосі нотки хтивості, а в очах загоряється вогонь. - Я стаю на ці чотири місяці твоїм власником. Тепер ти моя.

Його голос душить мене, мов удав, але тримаюся. Я не маю вибору. Повинна підписати контракт та змиритися зі всіма його можливими збоченнями.

Тому відкриваю теку та ставлю свій підпис, який віднині надягає на мої ручки та ніженьки невидимі кайданки. Але з одного боку - чотири місяці це не так багато… Не чотири роки та не сорок. Потерплю.

- Гарна дівчинка, - витає тріумф на його обличчі. – Обожнюю, коли дами діють рішуче. Це заводить та змушує ще більше хотіти.

Не даю відповіді. Кладу теку на столик, а Олександр здіймається на ноги. У мене холонуть нутрощі. Зараз усе почнеться.

Хвилювання б'є у скроні, а серце гучно калатає. Гуп, гуп, гуп… Зараз, напевно, піддійте, схопить за волосся та відтрахає раком. Я ж не сліпа та бачу, що йому кортить мене нагнути. Це ще бачила, коли він давав мені візитку. Та картина  малювалася у його темному погляді.

- Тримай, - простягає білий конверт та сідає біля мене - близько, що аж чую дорогі парфуми та полум’яний подих. Закидає нога на ногу, а одну руку кладе мені на стегно. Вона пече.

- Що там? - питаю та відкриваю його - ключі та банківська картка.

- Кошти, які вказані контрактом будуть приходити на твій рахунок, а ця картка для робочих витрат - сукні, косметика, білизна та подібне, - занурюються його пальці під мою чорну спідницю. - Ліміт не обмежений. Можеш витрачати ту кількість, що тобі треба для підтримання краси та гарного настрою.

- Гарного настрою? - повторюю я та слідкую за його рукою, яка під тканиною. Ніжно гладить ногу, що аж з'являються мурашки.

- Так, - відповідає. - Жінки люблять гроші, а більше обожнюють їх витрачати на свої дрібнички. Тоді вони усміхаються та щасливі. А я бажаю саме таку коханку - я не хочу спати з насупленою дівчиною. Я бажаю жвавості та ініціативи.

- Я зрозуміла, - повертаю голову до нього.

- Ось зараз ти сумна, що дратує, - ллється його голос. - Але на перший раз пробачаю. Утім наступного - отримаєш покарання.

- Яке?

- Не скажу, - усміхається. - Щодо ключів - вони від квартири, де кожного дня маєш мене чекати після шостої години вечора. Хоча вважаю, що тобі краще там поки жити - ти у мене викликаєш дуже сильний інтерес, - округлюються його очі. - Хтось носить панчохи? За це тобі плюс… Бо тоді довелося б зараз рвати колготки. А речі трішки не гарно псувати.