Тепер твоя. Книга перша - Єва Басіста

Важкими та невпевненими кроками заходжу до пошарпаного під'їзду зі синіми стінами, на яких написані різноманітні повідомлення. Від Коля любить Настю, і аж до коротких нецензурних висловів. Викликаю старенький ліфт, а там опиняюся у квартирі, де скидаю чобітки, пальто та шалик. Стою, мов укопана. Що робити далі?

Я опиняюся у кімнаті, сідаю на ліжко та виймаю зі своєї сумочки телефон. А якщо мене просто переплутали з іншою Адою, яка також має брата Валерія? Таке можливо?

Гадаю, що так! Світ настільки дивний, що можна уявити все, що тільки можна!

Набираю номер брата та перекручую вказівний та середні пальці на лівій руці. Заплющую очі. Молюся, щоб він узяв трубку та сказав:

- Адо, які борги? Ти зі сосни гепнулася на кактус? Не видумуй дурного!

Утім не чую гудків, а за мить пані з холодним голосом каже:

- Ваш абонент поза зоною досяжності. Спробуйте зателефонувати пізніше.

Я нервово випускаю повітря з легень. Виштовхую його мізерниим порціями з маленькими перервами, а коли не залишається, то хапаю ротом нову порцію.

Намагаюся вірити, що брат через годину або дві зателефонує та заспокоїть, але даний момент не настає. Я сиджу нерухомо довгих дві години, та жодних змін.

Але ні - є. За вікном стає темно, та посилюється вітер, який закручує краплі дощу та б'є об вікно. Погода псується до максимуму.

Знову кидаю погляд на смартфон. Він мовчить, мов зайченя, яке чекає в нірці на маму. Я тягнуся до нього. Роблю чергову спробу – хочу почути голос брата.
Тицяю на його номер. Чекаю на чудо, і воно стається. Линуть обітовані гудки. Я оживаю… Світ моментально засвічується кольоровими барвами.

Тривога відпускає мене. Тіло розслабляється, а мозок перестає варитися у страшних думках. Чекаю на голос брата. Зараз точно почую Валерія.

І ось він здіймає слухавку, і я радісно мовлю:

- Алло!

- Алло, - відповідає не голос брата, який одразу додає. - Я таки знав, що ти робитимеш спроби додзвонитися до свого дурного братика. Краще замість цього діла шукай гроші.

На цьому розмова завершується, а говорив зі мною десять секунд той самий чоловік у бордовому костюмі, що годину тому стояв переді мною та казав, що маю за місяць знайти шалену суму.

І виходить це все правда. Не розіграш. Я повинна віднайти десь двісті тисяч доларів…

Моя голова зривається зі шиї та схиляється. Плачу. Поняття не маю, де взяти гроші. Навіть якщо продам квартиру та займу в друзів, то нічого не вийде… Назбирається ледве половина, а може навіть і менше.

А якщо взяти кредит? Це ідея! Але ні… Який банк дасть дівчині, яка не має роботи, гроші? І як я буду їх повертати? Навіть якщо знайду роботу, то життя не вистачить, аби виплатити борг до останньої копійчини.

Треба буде триста років працювати, а може навіть більше, а при цьому нічого не їсти та жити у коробці біля смітника.

На вустах виникає нервовий смішок, який довго не тримається - зникає.

Я підіймаюся на ноги, які не хочуть мене тримати, а тим паче рухатися - вони воскові. Але роблю кроки. Опиняюся на кухні, де спираюся руками об біле пластикове підвіконня. І за декілька секунд на нього падають мої сльози з частинками чорної туші. Перша крапля, друга, третя… Утворюються химерні фігури, які дражнять фантазію. Змушують її працювати.

Зараз не до цього. Треба думати про інше - де взяти гроші? Стою. Кмітую…

Я можу  спробувати звернутися до своєї подруги Діани. У неї заможні батьки, які можуть дати певну суму, але не двісті тисяч. У них, напевно, в самих нема таких коштів.

І що робити? До кого йти? Хто зможе без проблем покласти переді мною таку суму?

Зависаю. Сльози продовжують крапати. Крап, крап, крап… Постає ефемерна картина, яка подібна до тої на виставці, біля якої я стояла, та до мене тоді підійшов високий чоловік у дорогезному костюмі та відверто чіплявся, а коли я відмовила, то вручив у мої руки візитку зі своїм іменем.

Йду на ватних ногах до спальні, підходжу до шафи та виймаю чорну сукню з червоним широким поясом. Засуваю руку в кишеню та виймаю візитку, де смолянистими літерами написано - "Олександр Липовський", а під іменем номер.

Ні! Він тоді не тільки своїм видом сказав, що хоче від мене секс! Натякав прямо! Я на таке не піду!

***
Спогади зникають. Я повертаюся до реальності, де сиджу у нього на колінах, а його рука повільно відсуває край білизни.

- У тебе якийсь загублений погляд, - лагідно мовить він. - Про що думала?

- Ні про що, - брешу, а пальцями сильніше стискаю його тверді плечі. Важко не рухатися, а складніше рівно дихати.

- А мені здається, що ти мені брешеш, - намотує волосся на кулак та  злегка задирає голову. Тепер не бачу його збудженні очі - переді мною стеля. - Ти завжди маєш говорити правду, бо я не люблю струшувати з вух брехню.

- Я кажу правду, - мовлю у пів голосу.

Липовський мовчить та нахиляється до моїх грудей. Відчуваю його вуста, що торкаються простору між ними. Залишає мокрий слід та тихо говорить: