Кохаю. Цілую. Твій дах - Марина Комарова

***

- Ти здурів? - «ласкаво» поцікавилася Маріанна, пильно дивлячись на мене.

- Ні, а що? - спокійно запитав я, допомагаючи Лінці натягнути светр з кумедними кошенятами.

Ось вже ця одвічна пристрасть жінок до котиків. Ніби є в них щось гарне! Ні, я проти тварин нічого не маю та перший відірву руки того, хто вирішить, що можна знущатися над братами меншими, але все одно в упор не розумію цього розчуленого сюсюкання.

Різко згадався нахабний кіт Віти, який явно вважав повагу до оточуючих нижче за свою гідність. І фарбу гніву, що спалахнула на щоках самої Віти, коли я сказав, що звір у неї шкідливий. Така ображена гідність, що на мить навіть здалося, ніби це не кіт, а коханий. Тьху.

Ліна тихенько сопіла, але не відступала ні на крок. Ось вже справжня жінка. Якщо чоловік зголосився тебе одягати, то нічого йому в цій справі допомагати! Нехай справляється сам!

- Я тебе не впізнаю, - чесно сказала Маріанна, сівши поруч зі мною на диван.

Дочка тут же простягнула до неї руки. І, почекавши ще пару секунд, сіла поруч з мамою. Анька, побачивши, що відбувається, тут же втиснулася між мною і лінки.

- Ну, дивись, все складається, - не збирався здаватися я. - У тебе поїхала Ніночка. Якраз тимчасово потрібна допомога. До того ж тобі і самій потрібен відпочинок, он, які кола під очима.

- Вб'ю, - попередила Маріанна.

Так, це було необачно. Жінка - істота трепетна, дуже не любить, коли їй кажуть про зовнішність в поганому ключі. Так можна і по голові осадити... цим самим ключем.

- Ну добре, - вирішив піти я назад, - просто виглядаєш кілька стомлено.

- Теж вб'ю.

Анька та Лінка притихли, слухаючи нашу перепалку. Втім, нічого дивного в цьому не було, тому обидві дівчинки давно звикли.

- Тебе так зацікавила нова співробітниця? - примружилася сестра.

Гарне питання. І не відповіси ж, що немає. У цій Віталіни було щось таке, що одночасно дратувало, обурювало та… тягнуло до неї. Дратувало тим, що вона навіть не намагалася вести себе, як зазвичай дівчата в моєму суспільстві. Й не тане, й не бентежиться, й не опускає очей. Навпаки, дивиться прямо та зухвало. А ще відверто натякає, що... як би це сказати... так, ти хороший собою, я не сліпа, але проходь-проходь, тут дме.

І, мабуть, було в ній щось таке, що не давало спокою. Коли вона начебто погодилася поїхати в аптеку, а потім різко: «Пригальмуйте тут, я пішла». Це було так несподівано, що я пригальмував.

- У тебе мало роботи? - продовжувала допитуватися Маріанна.

- З роботою все в порядку, правда, завалу немає, - погодився я, подивившись на неї. - До того ж я цілком і повністю довіряю Айдару.

Маріанна ледь чутно фиркнула. А адже це була її ідея не розпускати невелике рекламне агентство в Одесі, а дати шанс показати себе. Воно й показало, в тому числі показав його керівник Айдар Рустамов, який менш ніж за рік домігся приголомшливого кар'єрного зростання, ставши одним з моїх заступників.

- Мамо, а тітка Іра? - тихо запитала Анька.

Розмови дорослих - це чудово, але обіцяли малечі похід в гості до кругленької сусідки Ірини, у якій був синочок Валера приблизно одного віку з Ліною.

- Зараз підемо, мила, - зітхнула Маріанна та погладила доньку по темному волоссю. Потім підняла погляд та подивилася на мене: - Може, ти з нами? Іра там смакоти наготувала.

Я тут же захитав головою. Іра - чудова, розумна, з почуттям гумору, з хваткою доньки банкіру, але мені абсолютно не до смаку. Так само, як і її жага «поріднитися сім'ями». Перший шлюб склався невдало, тому тепер вона якомога швидше намагається відшукати заміну. І не аби яку.

- Ні, додому поїду, - сказав я, піднімаючись з дивану. - Я ж тільки продукти тобі завозив.

- І приголомшив новинами, - фиркнула вона, допомагаючи дівчатам злізти з дивана.

- Я візьму ведмедя! - спохопилася Лінка та помчала в дитячу.

- Я теж! - скрикнула Анька і помчала за нею.

- Ну, подумай, це ж хороший варіант, - невинно повторив я те, з чого почав нашу розмову. - До того ж у «Ан-Лін» всіх підбадьорю та підтримаю.

- Не треба бадьорити моїх співробітників, - відрізала Маріанна, - вони прекрасно справляються. І не винні, що тобі спокою не дає Футлярчик.

- Жахливе прізвище, - поділився я думкою.

Сестра легенько штовхнула мене в бік.

- Йди вже, поцінювач прекрасного.

Довелося жартівливо підняти руки вгору та пройти в коридор. Маріанна в гніві страшна, вся в свою покійну матінку. Тому краще не сперечатися ні з нею, ні з її юним підкріпленням.

Що стосується матерів... Так, вони у нас різні. І обидві не витримали довгого сімейного життя. Мати Маріанни, коли останній було шість, втекла з коханцем в Грецію. Більше ніхто її ніколи не бачив. Моя... моя померла при пологах. Тому, крім батька, нами, по суті, ніхто не займався.