Чоловік з бонусом - Тая Стрельцова
— Привіт! — почула трохи невпевнений голос Єгора.
Нарешті зателефонував! Ні, Ліка знала, що він у відрядженні і буде зайнятий, але ж у неї його діти! Невже не хвилюється? От вона, навпаки, весь день на нервах!
— Привіт, — видихнула, придушуючи емоції.
— Як справи? Мирон з Матвієм як? — обережно запитує, ніби відчуваючи, що за крок до того, щоб отримати наганяй.
— Навіть не знаю, що відповісти. Зараз сплять вже.
— Так рано? Вони вдень не спали, мабуть? — здивувався.
— Так. Я закрутилась і забула, що їх треба вкладати на денний сон. І вони майже о восьмій самі якось… — знову шумно видихнула, сідаючи на стілець на кухні. — Не дуже в мене вийшло за дітьми дивитись.
— Не засмучуйся. Думаєш, в мене все з ними відразу вийшло? — хмикнув.
Намагався її розрадити, зняти напругу в розмові. Але відчувалось, що обоє просто ходять навкруги головного. І ні Єгор, ні Ліка не знає, як почати говорити про те, що точно варто уваги. Повисла пауза.
— Ти ще зі мною, чи теж заснула? — порушив тишу першим.
— Ні, я ще спати не хочу, — відповіла.
— Оце даремно. Якщо хлопці заснули рано, то і прокинуться рано.
— Матиму на увазі.
Знову пауза. Не думала, що так важко буде. Чекала ж на його дзвінок, багато сказати хотіла, запитати, а тепер, як заціпило.
— Ліка, я… Мабуть, я повинен пояснити… Фух! Думав, якось легше буде, — прохрипів.
— Єгоре, просто розкажи все, як є, з самого початку.
— Якщо з самого початку, то повернутись треба трохи більше, ніж на чотири роки назад. Тоді я познайомився з матірю своїх дітей. Хоча це сильно сказано. Тома лише народила їх. Мені було двадцять п'ять, їй — лише двадцять. Ми зустрічались кілька місяців, і вона завагітніла. Це трапилось незаплановано. Тома відразу поставила мене перед фактом, що не збирається народжувати. Вона вирвалась до тітки у столицю із неблагополучної сім'ї в селі. Родичка влаштувала її у супермаркет. Для Томи це було за щастя. І вона мріяла про більше, ніж просто народити дитину і засісти в декреті. По правді кажучи, у нас з братом теж часи не найкращі були. Наші батьки загинули, коли нам було п'ятнадцять і одинадцять. До нас переїхала бабуся, щоб піклуватись. А її квартиру здавали, аби вистачало на життя. Згодом вона серйозно захворіла. Її квартиру продали, бо лікування коштувало недешево, втім, допомогло воно так собі… Бабуся померла, коли мені було двадцять два. Ми з Олексієм лишились удвох на всьому світі. Обидва ще студенти, хоч і працювали у вільний від навчання час. Але, незважаючи на це все, я просив Тому не позбуватись дитини. Відчував свою відповідальність за це маленьке життя. Розумів, що змусити її народжувати не можу, але я просив, умовляв… Зрештою, Тамара погодилась. У якийсь момент я навіть надіявся, що в ній прокинуться материнські почуття, але… З пологового ми роз'їхались у різні боки: вона — знову до тітки, а я з синами і братом — до себе додому. Ти навіть не уявляєш, як було важко! Скільки помилок ми наробили… Добре, що у сусідів теж було немовля, хоч навчили підгузки вдягати, можна було проконсультуватись, чому діти плачуть…
— І як ти все встигав? Ти ж працював, чи як? — не розуміла Ліка.
— Звісно, працював, — посміхнувся. — Навчання закінчив уже. А брат навчався ще. Але це навіть добре, бо у нас було багато одногрупниць, які могли посидіти з дітьми, — розсміявся.
Здається, трохи розслабився, відчувши зацікавленість Ліки.
— Тоді зрозуміло, чому вони так легко мене прийняли, — посміхнулась і сама.
Це дійсно її дуже дивувало цілий день.
— Так, знаю, що це неправильно, діти мають знати своїх і чужих, але… До цих пір буває, що лишаємо їх на друзів, колег… Одного разу мої клієнти бавились з дітьми півдня, золоті люди!
— А їх мати? Вона так і не з'явилась? — здавленим голосом запитала.
— Ні. Жодного разу. Вона позбавлена батьківських прав. Нас обох це влаштовує. Нещодавно зустрілись випадково в супермаркеті. Вдала, що не знає мене. У неї своя сім'я і маленька дитина. Радий за неї. Знаєш, я не найкращий батько в світі, не приділяю синам стільки уваги, як потрібно, але я дуже люблю своїх малюків. Я щасливий від того, що вони в мене є, — дуже щиро сказав, відчувалось.
Слова Єгора неочікувано зачепили Ліку просто за живе. Сльози ріками побігли по щоках. Навіть не думала, що така чутлива. І як тепер зібратись, аби продовжити розмову?
— Зачекай. Сонечко, у мене друга лінія. Треба відповісти. Можна я трохи пізніше зателефоную? — швидко запитав.
— Так. Чекатиму, — сказала тихо і відключилась, радіючи, що є можливість заспокоїтись.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
