Несподіване весілля - Ксана Рейлі

Коли я зайшла у свою кімнату, то Гордій уже заніс усі мої речі та пішов до себе. Я втомлено сіла на ліжко, дивлячись на валізи. Ненавиджу розкладати одяг. Це займе майже весь сьогоднішній день. Мені хотілося вдягнути спортивний костюм та зайнятися йогою, але я розуміла, що все ж доведеться розібрати всі валізи. До того ж скоро Микита має прийти з тим договором. Уже б швиденько підписати його. Я все ж зібралася зі своїми силами та почала розкладати речі. Через дві години роботи відчула, що вже добряче зголодніла. Це не дивно, адже я сьогодні ще нічого не їла.

Залишивши валізи, я вийшла з кімнати та попрямувала на перший поверх. Гордія ніде не було видно, але це й на краще. Мабуть, його дуже сильно злить моя присутність, але він сам цього захотів. Не треба було привозити мене сюди, то мав би спокій. Ну а тепер має таке щастя, як я.

Коли відкрила холодильник, то побачила багато овочів і фруктів. Мені захотілося з’їсти щось легке, бо вчора на весіллі я добряче переїла. Тепер треба швидко привести себе у форму, бо на мене ж ще чекає фотосесія. Шкода лише, що з Гордієм. Я взяла собі один банан, яблуко та трохи полуниці. Почала те все нарізати.

Мою увагу привернув якийсь шум на вулиці, але я вирішила проігнорувати його. Через декілька хвилин вхідні двері відчинилися. Я почула голосний дитячий плач і скривилася. Це ще що таке? У мене аж рука з ножем зависла в повітрі. Я побачила, що до вітальні зайшов Гордій, а за ним Микита з маленьким хлопчиком на руках. Дитина крутилася в різні боки, заливаючись сльозами. Чому діти завжди так люблять кричати?

— Поліно, ходи сюди! — голосно сказав Гордій.

Я засмучено видихнула, дивлячись на фрукти, які не встигла нарізати. Вони не могли прийти трохи пізніше? Я кинула в рот одну полуницю та попрямувала до вітальні.

— У мене дуже мало часу, — заговорив Микита. — Потримай його, будь ласка!

Він простягнув мені маленького хлопчика. Йому, мабуть, ще й двох років не було.

— Я? — розгублено спитала.

Микита просто запхав малого мені в руки. Я трохи невпевнено обійняла хлопчика та знервовано усміхнулася. Він уважно дивився на мене своїми великими зеленими очима. Вони були такими гарними, що я заворожено розглядала хлопчика. Нікого раніше не бачила таких очей. Маленький схилив голову вбік, дивлячись на мене, а тоді забрав пальці зі свого рота і вдарив своєю рукою по моєму обличчі. Я відчула щось мокре на моїй щоці. Напевно, це була його слина. Мені захотілося якнайшвидше витерти своє обличчя, але цей хлопчик продовжував бити мене своєю маленькою рукою.

— Усе! — різко сказала я та схопила його ручку. — Перестань!

Він лише засміявся, а тоді вдарив мене по чолі, але вже іншою рукою. Я роздратовано видихнула, стримуючи свою злість. Оця вся слина та дитячі крики — це зовсім не мило! Раптом хлопчик почав бити мене по голові та міцно стиснув у руках моє волосся. Я скрикнула від болю, а на очах уже з’явилися сльози. Було таке враження, наче він вирвав усі мої передні пасма.

— Ну все, Артемчику, годі! — раптом сказав Гордій і забрав малого з моїх рук. Він до останнього не хотів відпускати мого волосся, але все ж зробив це. — Поліна й так має такий вигляд, наче все життя б’ється головою об стінку, а ти ще її б’єш.

— Що ти сказав? — обурилася я, поправляючи своє волосся. — Це насправді-бо ти маєш такий вигляд, наче на тих своїх перегонах без шолома їздиш. Часто головою б’єшся? Я не здивуюся, якщо так.

— Нарешті! — сказав Микита, витягуючи зі свого портфеля теку з документами. — Ледве знайшов договір. Уже подумав, що забув його вдома.

Він відкрив теку та витягнув з неї документи у двох примірниках. Один дав мені, а інший — Гордію. Микита забрав свого сина в хлопця і посадив його на крісло. Я ж сіла на диван і взялася читати договір. Тут усе було цілком зрозуміло та логічно. Ми просто мали бути одруженими протягом шести місяців та виконувати обов’язки чоловіка й дружини на публіці. Нічого нового та особливого. Мене більше цікавила оплата. Я побачила суму, яку маю отримати після закінчення терміну дії договору. Мене вона навіть дуже влаштовувала, тому я погодилася з цими умовами. До того ж про фотосесії в угоді також згадувалося. Єдине — умова про нерозголошення. Я не мала права нікому говорити про те, що наш з ним шлюб фіктивний. Фактично я вже сказала про це сестрі, але вона точно не розповість нікому. Тепер уже я не могла шантажувати Гордія тим, що розкажу його дідусю правду, адже це означатиме, що я порушила договір. Ну а порушення теж тягне за собою відповідальність, і тоді мені доведеться платити великий штраф.

— То вам усе підходить? — спитав у нас Микита.

— Так, — відповіла я. — У будь-якому випадку ми вже одружені, тому цей договір — це лише формальність.

Микита передав мені гелеву ручку, і я поставила підпис біля свого імені. Краєм ока помітила, що Гордій усе ще щось уважно читає в цьому договорі. Я легко штовхнула його своєю ногою та передала йому ручку. Він лише роздратовано фиркнув, але таки взяв ручку та поставив свій підпис. Ми обмінялися примірниками й знову підписалися. Так кожен з нас мав екземпляр договору з підписами обох сторін.

— От і чудово! — радісно мовив Микита та схопив свого сина на руки. — Мені вже час бігти. Щасливого вам подружнього життя!

— Дякуємо! — сказала я та широко усміхнулася. — Вам теж усього хорошого. Сподіваюся, що ваш син не з’являтиметься тут протягом цих шести місяців. Моє волосся мені дуже цінне.

Гордій кинув на мене різкий погляд, а я всього лише знизала плечима. Потім він поспішив за Микитою, щоб провести його. Я ж забрала один примірник договору та віднесла його до своєї кімнати. Вирішила сховати в шафу, але потім треба буде знайти краще місце. Не хотілося б, щоб його хтось побачив. Хоча я й не планувала нікого приводити до своєї кімнати. Та хто зна, може, у мене з’явиться якийсь красивий молодий коханець? Я усміхнулася своїм думкам, а тоді знову спустилася до кухні, щоб нарешті поїсти. Я зробила собі фруктовий салат з грецьким йогуртом та горіхами.