Несподіване весілля - Ксана Рейлі

За своїми думками я навіть не помітила, що ми вже приїхали до будинку Гордія. Він заїхав у гараж і припаркував авто. Потім хлопець почав витягувати з багажника мої валізи. Я ж вийшла з автомобіля та важко видихнула.

— То ти ще плануєш кудись переїжджати чи як? — спитав Гордій, дивлячись на мої речі.

— Не планую, — відповіла я. — Вирішила, що буду тепер жити зі своїм чоловіком. Щонайменше шість місяців. Тобто в загальному шість місяців.

— Що ти сказала? — перепитав він і глянув у мій бік.

— Мені нема де жити, а ти — мій чоловік. От і забезпечуй мене!

Я усміхнулася йому, намагаючись хоч трохи заспокоїти його злість. Здається, мені це не дуже вдалося. Він дивився на мене так, наче хотів вбити просто-таки в цьому гаражі.

— Чекай, то ти збираєшся жити тут шість місяців? — знову спитав він, наче хотів остаточно переконатися в моїх намірах. — Пів року зі мною під одним дахом?

— Ну... Так, мабуть. До того ж це тепер наш будинок.

— Це мій будинок!

— Але ж ми одружені. Розслабся, Гордюша! Я не буду діставати тебе.

— Не будеш, бо через три дні поїдеш звідси геть!

— Отже, мені доведеться розповісти твоєму дідусю всю правду, — сказала я та похитала головою. — Сумно, але він так розчарується в тобі. Цікаво, кому тоді перейде його спадок?

— Ти не зробиш цього, Поліно!

— Чому? Ти не маєш, чим шантажувати мене. Погодься, що в тебе більше вигоди з цього шлюбу. Дозволь мені пожити трохи тут, а я обіцяю тобі, що не розповім нічого твоєму дідусю.

Хлопець роздратовано подивився на мене, міцно стискаючи щелепи. Він схопив мої валізи, а тоді сердито потягнув їх у будинок, не відриваючи свого погляду від мене. Я ж глянула у стелю, намагаючись стримати свою усмішку. Жити тепер мені є де, тож одну проблему можна вважати вирішеною.