Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Автор

Густав дивився на дівчину, що от-от повинна була ступити в портал. Йому не вірилось, що це остання їх зустріч, не вірилось, що саме так вони й попрощаються.

Гіркий осад перевертав нутро, дракон всередині вив, розриваючи на шматки усе живе.

Орисія дивилась на нього, не приховуючи сліз. Вона благала зупинити її, але... він не може відмовитись заради однієї жінки від давніх традицій.

Немов відчувши цю відповідь, Ріша кинула до порталу, без роздумів стрибаючи у вир.

—Стій! —прокричав наш портальник, зриваючи клаптик сукні. —Я... Ваша Високість, Ваша Величність, пробачте! Я не встиг стерти їй пам’ять. Я... я заслуговую смерті!

—Що? —прохрипів Густав, зводячи брови. З одного боку він хотів, аби вона вічно пам’ятала про нього, про їх швидкоплинні почуття, але... чи зможе вона пережити цей біль сама? Чи шукатиме зустрічі і накоїть дурниць, як завжди?! І його поруч не буде. Не буде, кому врятувати.

—Вона землянка. —подав голос король, розвертаючись до дверей. —А вони всі імпульсивні. Ми всі винні у тому, що не передбачили черговий спалах почуттів. Нічого. Стерпиться, злюбиться, як у них кажуть. А зараз гайда святкувати!

Навіть не обертаючись, він попрямував до дверей разом зі своєю свитою.

—Теміф, скажи, будь ласка, а якщо ми потрапимо на землю... там вийде щось із цим зробити? —впевнено запитав Густав, вже розуміючи, що від цієї відповіді його вчинки не залежатимуть. Треба буде, силою притягне її назад.

Портальник, що й досі тремтів у куточку, трохи підійняв голову.

—Я не знаю! У нас такого ще не було. Усі покірно чекали на мої вказівки, а тут так легко й просто стрибнути в портал... вона взагалі вчилась? А якби її розірвало?

Кивнувши власним роздумам, Густав поспіхом вийшов з зали.

—Ваша Високість! —стрепенувся Хілл, що увесь цей час чекав за дверима. Мені наказали провести вас на церемонію...

—Ходи за мною. Нічого не пояснюючи, він прудко йшов до своєї кімнати, доки Хілл увесь час задавав питання.

—Куди ми йдемо? Мене ж покарають! Так, я племінник короля, але це не значить, що я безсмертний. Ну, брате, прошу, давай повернемось. Ти чуєш?

—Хто тобі з дівчат подобається? —несподівано запитав Густав, змушуючи юнака на мить зупинитись.

—Що? В якому сенсі?

—Запитую, хто з дівчат подобається. Заради тебе не буду обирати її.

Хілл помітно залився рум’янцем, незручно прочищаючи горло, мовив:

—Ну... цей. Вони всі гарні. Але є одна, така... як та Орисія!

—Ванесса чи що? —з легким сміхом запитав Густав, заходячи до своїх покоїв. Хлопець прошмигнув слідом, ображено надуваючи губи.

—А чого ти смієшся? Так, вона імпульсивна і в нашій майбутній сім’ї я точно не голова, а шия. Але з нею так цікаво! Ще жодна мосьє мені по горбу не давала. І взагалі. Ти сам то в Орисію закохався, а це ще гірше вампірки.

Помітивши, як насупився дракон, Хілл знову спробував натягнуто посміхнутись.

—Так навіщо ми тут?

—Мені треба потрапити до неї.

—На землю?

Декілька секунд вони дивились одне на одного, мов вирішуючи, хто більший дурень, але коли парубок не помітив й натяку на жарт, голосно ковтнув.

—А батько твій знає?

—А йому не обов’язково знати. Якось же я без нього три місяці обходився, от і зараз все сам зроблю.

Хілл знову натягнув на губи посмішку, намагаючись непомітно підійти до дверей.

—Ставати між батьком та сином — собі дорожче. Особливо, якщо це члени королівської династії драконів.

—Ти мені відмовляєш? —брови Густава смикнулись вгору, а губи ледь помітно тремтіли в примарній посмішці.

—Ну що ви, як я можу? —з цими словами він що є духу смикнув ручку, але та не піддалась. Знову смикнувши її, та так сильно, що навіть двері затремтіли, хлопець ледь стримав скиглення.

—Дурень ти, Хілл. Скільки можна повторювати, що без мого дозволу ніхто, навіть мій батько, кімнату не покине?!

Густав награно зітхнув, падаючи в широке крісло та втомлено заплющуючи очі.

—Я покликав тебе по справі. Ти ж у нас майстер артефактів. От і зроби мені такий, аби потрапити з Землі назад.

Хлопець відкрито засміявся, обов’язково беручи до уваги психічний стан двоюрідного брата. Треба буде до лікарів звернутись. По допомогу.

—Ти розумієш, що шукатимеш її там дуужжее довго? Рік, або два, якщо пощастить. Та й взагалі не переймайся, сам же відмовився від неї.

Крісло зі скрипом відлетіло на декілька метрів, а Густав, що ще мить тому розслаблено сидів у ньому, нависав над Хіллом та стискав щелепу до скреготу.

—Ще слово і я згодую тебе грифонам. Зрозумів?

—Артефакт, кажеш? —вмить змінюючись в обличчі, поцікавився хлопець. —Гаразд! Як швидко?

Орисія

Не знаю, що там сталось, але моя голова нещадно пульсувала. Відчуття, ніби танком переїхали.

—Оййй матінко. —я перевернулась на бік і моя рука тут же вперлась у щось тепле. Розплющивши очі, побачила... от гівнюк!

Та це, це... це ж він мені якогось порошку в обличчя насипав.

—Доброго ранку. —сонно пробурмотів цей мулат, тягнучи свої ведмежі лапи до мене. І якби не шок, що огорнув мене цієї миті, я б обов’язково вирвалась, але замість цього опинилась до його тіла настільки близько, що... мааммооо. Що я роблю гола із цим мулатом у моєму ліжку??? —Як спалось?

—Ти... ти... —я брикалась, мов муха в сітці, намагаючись побачити ще щось, крім його широких грудей. —Що ти тут робиш? І хто ти такий?

Чоловік голосно засміявся, притягуючи мене ще ближче.

—Ти так добре відсвяткувала свій день народження, що навіть мене не пам’ятаєш?

—А чого б це мені пам’ятати тебе? І... якого біса ми голі?

Остаточно вирвавшись з його лап, я відсунулась на край ліжка та поспіхом почала замотуватись у простирадло.

—Тому що ми активно займались коханням. О, Лю... кхм, Лукаш, таак, продовжуй, не зупиняйся. Не пам’ятаєш?