Нестерпне дівчисько мого сина - Джулія Ромуш
Ситуація стає все небезпечнішою і небезпечнішою. Чоловік дивиться на мене так, як ніби я йому ключі від тачки його мрії пропоную подарувати.
Від нервозності я проходжуся язиком по пересохлих губах й тут же моє серце робить потрійне сальто назад і плюхається в п'яти, бо очі чоловіка темніють ще сильніше.
- Не працює, - вимовляю хрипким голосом, чим змушую його нарешті перевести погляд з моїх губ і подивитися мені в очі.
- Що? - Йому потрібно кілька секунд, щоб прийти в себе.
- Ремінь не працює, - повторюю ще раз.
І тут він просто тягнеться рукою вперед при цьому зачіпаючи моє коліно своїм ліктем. На шкірі моментально з'являються мурашки, а моє серце знову починає вистрибувати з грудей. Та що ж зі мною відбувається?!
Чоловік щось натискає і смикнувши ремінь на себе тут же пристібає мене.
Я відмовляюся коментувати все це. Тому що впевнена в тому, що ремінь не працював, а він щось з ним зробив і змусив його функціонувати.
Відвертаюся до вікна і задираю підборіддя. Добре, що чоловікові не потрібні мої коментарі, тому що, зробивши свою справу, він заводить машину і та рушає з місця.
Я гордо мовчу перші кілька хвилин, а потім в моїй голові думки починають влаштовувати спаринг. У мене їх стільки, що голова зараз вибухне.
- Дякую, що допомогли, - перша подаю голос. Мені потрібно повідомити йому адресу, за якою мене відвезти, а просто продиктувати її йому як таксисту навіть мені совість не дозволяє. Тому для початку я демонструю хороші манери, а після вже збираюся сказати куди мене потрібно відвезти.
Мужик мовчить. Нуль реакції на мої слова і мене це злить.
- Ви б не могли підвезти мене додому? - Знову намагаюся налагодити контакт.
- Тобі ж в лікарню потрібно було, - знущальним тоном каже він, а я лише стріляю в нього очима.
- Мені вже стало краще, - відповідаю йому тим же тоном.
- Прям так відразу? - Та він знущається як пити дати!
- Не відразу, часу то вже скільки пройшло, - підтискаю губи, мені не подобається, як будується наша бесіда.
- Дуже добре, але в лікарню ми все-таки поїдемо, - бачу в дзеркалі заднього виду як він задоволено посміхається сказавши цю фразу.
- Навіщо?! Я ж сказала, що вже все нормально!
- А щоб ти не загрожувала мені судом. Я зараз тебе додому відвезу, а ти завтра передумаєш і почнеш вигадувати якісь казки. Так що їдемо в лікарню.
Голосно вдихнувши відкидаюся на сидіння. Ну зануда! Йому ця лікарня і задарма не здалася. Адже він спеціально це робить, щоб позлити мене. Позлити! Ррррр!
Гробову тишу в машині порушує мелодія його телефону.
- Так, - чоловік тут же бере трубку.
- Що значить перенеслися?! - Судячи з тону, яким він говорить, він починає злитися, і я тихенько зловтішаюся позаду нього. Ось так! Ти мене бісиш, нехай і тебе хтось позлити!
- Який літак?! Я не можу зараз приїхати на переговори! - В цей момент він кидає погляд на мене через дзеркало, а я тут же посміхаюся на всі тридцять два зуби. І поглядом кажу, що він може їхати куди завгодно, зі мною все чікі пуки. Нехай не париться!
- Чорт! - В салоні запановує двосекундне мовчання, - я буду не один, відправ секретаря, щоб вона за деким пригледіла, поки я буду зайнятий.
І ось тут він посміхається мені, а я просто очманіла від подібного нахабства. Це він що ж збирається тягти мене з собою незрозуміло куди, та ще й няньку для мене замовляє?!
