Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
− Ти знав, що так буде? – уточнюю, примружившись. І відразу розумію дурість цього питання. − Звісно ж знав. Тільки мені не сказав. Отже, я весь цей час думала, що у нас секс без зобов'язань, а ти мене до злиття готував, виявляється, у такий нехитрий спосіб. Так? Я правильно зрозуміла?
− А якщо так? – втрачає терпіння куард. − Хіба я приховував від тебе, що хочу бачити тебе своєю пов'язаною?
– Ні. Ти правий. Я сама винна, що дозволила всьому цьому статися, – морщуся я, відштовхуючи його і злізаючи з ліжка.
− Та ні в чому ти не винна! − закипає куард, повертаючись за мною слідом. − Що за дурниці?! Ти стала моєю, тому що я цього хотів. Ми обидвоє хотіли.
− Винна я в тому, що дозволила тобі спокусити мене. Піддалася власним бажанням. Дала тобі можливість і далі штовхати мене в потрібному тобі напрямку, – вже я не стримую емоцій. Надто вже наболіло. – А тепер ось ти хочеш, щоб я стала твоєю пов'язаною. І то нічого, якщо я не хочу поспішати з таким доленосним рішенням, не готова, не знаю, що ти відчуваєш до мене. Адже все це не відіграє ролі, так? Моя думка не враховується? Ти вирішив і робиш по-своєму. Адже можна потім переконати мене в усьому, що душі завгодно. Куди мені проти тебе?
– Вася… – хитає головою Арід, але мене вже відверто несе.
– Що, Вася? − схлипую зло, намотуючи кола по кімнаті. − Хто я для тебе? Дівча, яким можна крутити, як заманеться. Маніпулювати та спрямовувати. Грати моїми почуттями та емоціями. А потім замилювати очі, подаючи інформацію під правильним соусом. Це ж так просто, коли я для тебе відкрита книга. А сам ти нічого про себе не говориш. Хто ти? Яка у тебе сім'я? Що за секрети в тебе такі страшні, що ти навіть Солю з Роком просиш мені не проговоритись? Я майже нічого про тебе не знаю. Але, виявляється, вже майже підготовлена до злиття. Просто чудово.
− Крихітко... − підіймається Арід з ліжка і перегороджує мені шлях.
– Не перебивай мене, – тицяю пальцем йому в груди. − Не смій мені знову нав’язувати, що думати та у що вірити.
− Я нічого тобі не нав’язував, − роздратовано видає він.
– Нехай не ментально, – роблю крок назад. − Я журналіст, Арід, і знаю, що словом можна не гірше маніпулювати свідомістю. А ти ж у цьому майстер, правда? Настільки крутий, що змусити наївну дівчинку закохатися для тебе не становить жодних проблем. За два дні можеш упоратися! І я вже біжу до тебе, щоб сказати, що готова залишитися в чужому світі. З тобою. Подумати тільки! – сміюся істерично.
– Ти вирішила залишитись? − якимось дивним голосом запитує мене Арід. І його очі тепер так сильно палають, що в мене мурашки по шкірі починають табунами бігати.
Від несподіванки поставленого ним запитання я навіть запинаюся, забувши, що тільки-но говорила, і до чого вела.
Залишитися? Я сказала, що готова лишитися?
– Так… ні… нічого я ще не вирішила. Я заплуталася, – роздратовано тру руками обличчя. − Ти тільки це почув з усього, що я намагалася тобі сказати? − кидаю на нього примружений погляд.
− Я почув абсолютно все, що ти сказала, Васю, − вкрадливо повідомляє Арід, знову насуваючись на мене. Я навіть оком не встигаю моргнути, як опиняюся в його загребущих руках.
− Припини ось це! – упираюся долонями у кам'яні груди.
Не дихай ним, Васю. Не дивись у вічі. Не забувай.
– Що припинити? – посміхається безсовісний, проводячи губами по моїй скроні.
– Впливати на мене своєю куардівською харизмою. Це не відповідь на запитання.
Я кремінь! М'який такий. Той, що тане. Але кремінь!
– Я відповім на будь-які твої запитання, Васю. З якого почати? Ти їх багато поставила. Чи враховую я твою думку? Так, враховую. Як і твої переживання, сумніви, смаки та уподобання. Не заперечую, що користуюся цим, щоб отримати тебе. І не проси цього не робити. Це у моїй природі – домагатися своєї жінки всіма доступними методами.
– Навіть якщо вона проти? − намагаюся я обуритися, тільки це дуже складно робити, коли зрадницьке тіло саме тягнеться до того, в чиїх руках я вже звикла танути.
– А ти проти, Васю? – цікавиться оксамитово.
– Ти зараз знову граєш на моїх емоціях, – зауважую роздратовано, вперто дивлячись на ґудзики його темно-сірої сорочки. Не збираюся більше давати йому підказки своїми думками.
– Хіба? Я лише відповідаю на твої запитання. Що там далі? Хочеш знати, хто ти для мене? Ти найчудовіша дівчина з усіх, кого я коли-небудь зустрічав. Єдина, кого хочу бачити поруч із собою все життя.
− Що найсмачнішою виявилася? − фиркаю, аби остаточно не розтектися калюжею від цих слів.
− Так, виявилася. Найсмачнішою. Найбільш манливою, − посміхається Арід мені у волосся. − Неймовірною. Тією, яку хочеться пестити й оберігати все життя, робити щасливою і радувати щохвилини. Я хочу тебе назавжди, Васю. Хочу з тобою всього. Кохатися з тобою, прокидатися поруч, розмовляти, мовчати, жити. Жодних ігор. Жодного обману. Жодного сексу без зобов'язань. Хочеш почекати та звикнути до цієї думки? Впізнати мене краще? Освоїтися у нашому світі? Добре. Тебе щось турбує, чи не подобається? Це можна обговорити. Я готовий йти на компроміси заради тебе, дівчинко моя. Ти мені така потрібна, як є. Ти це хотіла почути?
Ну і як на нього злитися після такого? Він навіть свою диктаторську наполегливість примудрився смачно подати. Але якщо вже пішла така п'янка, то я хочу добитися відповідей на всі болючі для мене запитання.
− Ти забув пояснити мені ще дещо, − нагадую похмуро, таки підводячи на нього погляд. Мені тепер самій треба бачити його очі та відчувати емоції. − Що такого страшного ти про себе не розповів?
− Страшного? Нічого. Лише те, що я не адамір, як ти вважаєш, – і ось тепер я буквально відчуваю, як він напружується, чекаючи моєї реакції.
– І? Як це має мене налякати? – уточнюю, не розуміючи. − Мені все одно, адамір ти, чи ні. Я тепер, звісно, ніяк не збагну, навіщо ти тоді дозволив мені так думати, та ще й сам казав, що правитель у своїй країні…