Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
Відклавши виделку, витираю рота серветкою.
− Вона і не є такою, − усміхаюся я, виразно уявивши свою абсолютно не жадібну, самовіддану крихітку. − Розібрався я, друже. І побоююся, що правда швидше відштовхне її, ніж буде виглядати моєю перевагою у Васіних очах. Тому вважаю за краще поговорити з нею на цю тему тоді, коли я матиму час ґрунтовно переконати її, що нічого страшного в цьому немає. І до того моменту ще трохи зміцню наш зв'язок, готуючи її до ритуалу злиття. Якщо ти звичайно не заперечуєш, що я й далі приходитиму ночувати у твоєму домі.
− Який зв'язок? – раптом лунає тихий надтріснутий голос, який змушує мене ошелешено завмерти.
Рок здивовано підіймає голову, повертаючись до дверей. Вочевидь, не менше мого вражений з того, що не відчув нічиєї присутності. Проклятий екран.
Розуміючи, що зараз мені доведеться витримати справжній бій з моєю впертою колючкою, повільно повертаюся.
− Який зв'язок, Аріде? – повторює своє запитання Вася, що застигла блідою статуєю на порозі їдальні.
Але коли я підводжусь і, дивлячись їй у вічі, йду до неї, моя дівчинка недовірливо сахається.
– Ти казав, що не прив'яжеш мене проти моєї волі, – вимовляє тихо. І губи у неї тремтять, а в очах починають блищати сльози.
− Васю, що ти тут робиш? − якомога спокійніше цікавлюся я, підбираючись до неї ще ближче.
− Хотіла поговорити з тобою. Боялася, що знову не встигла, і ти зник у своїх важливих справах, − видає сердито, задкуючи від мене в коридор.
− Поговорити − це добре, − киваю згідно, виходячи слідом за нею. − Давай, поговоримо, люба.
– Я, здається, вже передумала, – спалахує злим рум'янцем. – І не хочу зараз ні про що з тобою говорити. Мені треба побути наодинці.
− І понавигадувати собі всяких дурниць від образи, не розібравшись? – хитаю головою, насуваючись на неї. − Не думаю.
− Зате я думаю, − закипає вона остаточно і, розвернувшись, йде геть.
Ніби я збираюся дозволити їй втекти зараз.
− Відпусти мене негайно! − шипить розлючено, борсаючись у повітрі, коли я підходжу до неї.
− Не кричи. Всіх розбудиш, − велю спокійно, підхоплюючи Васю на руки й прямуючи до її спальні. − Відпущу, коли поговоримо.
− Коли ти мене переконаєш у всьому, що тобі потрібно, хочеш сказати? − уїдливо цікавиться, люто блискаючи очима.
– Коли я поясню те, що ти почула, і ми з'ясуємо все, що повинні з'ясувати, – зітхаю, розуміючи, що сам собі все ускладнив.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно