Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб

Лисиця попрямувала через низину, легко ступаючи по пружних подушках моху. Джі Лін зауважив, що вона трохи похитується і тримається рукою за бік, але не зменшує темп. Зовсім як Шонник, який ніколи не здається. Напевно, у нащадків лінг упертість у крові.

Шесс також не відставав. Його розгойдувало як п’яного, проте він ішов слідами Меліси, жодного разу не оступившись, і, здавалося, бачив попереду лише йому відому мету.

– Кряч. Камі кряч. Онді амен, амі.

– Та бачу я твоїх кряч, – відгукнулася Лисиця і звернула трохи правіше, обминаючи негусті кущі шипшини. – Не бійся, чистокровок тут не має бути. Браконьєри постаралися, знищили повністю.

– Кряч елі! – Рудий підняв суху гілку і розворушив купу прілого листя. – Елі.

– Гніздо. – Князь побачив сім великих, неприродно білих яєць. – Коли збереться десять, кряча почне їх висиджувати.

– Вона рахувати вміє? – Меліса скористалася затримкою, щоб притулитися до товстого граба і перевести подих.

– Люди, що вивчають кряч, уміють, – парирував Джі Лін.

Хотілося запропонувати їй сісти і відпочити, але на сході швидко світлішало, і краще б до світанку перетнути цю приболотну місцевість, де, незважаючи на запевнення Служби охорони природи, залишалися шанси зустріти цілком чистокровну, тобто смертельно небезпечну крячу.

Поріддя шесс чують магію, тому компанія чаклуна анітрохи не заспокоювала. Зараз рудий якщо на щось і здатний, то це знепритомніти в будь-який момент.

Тим часом обірванець швиденько випив три яйця і засунув у кишеню два. Інші прикрив листям, шкаралупки сховав осторонь під мохом.

– Кряч етіш, – пояснив «дохідливо». – Ні. – Тицьнув пальцем у князя. – Ні. – Вказав на Лисицю. – Так. – Торкнувся своїх грудей.

– Нам не можна, тобі можна?

– Я – кряч. Ти ні. Іди. Ліс.

– Краще б ти по-своєму говорив, – посміхнувся Джі Лін. – Лісом мене ще не посилали.

Шесс махнув на схід:

– Ліс. Кряч немає. Іди, труг. Куси. Елі. Ти так.

Коли піднялося сонце, мох під ногами скінчився. Доводилося йти весь час угору, розкиданим камінням і брусничником, оминати дикий ожинник і кущі з великими жовтими квітами, від запаху яких боліла голова. Позаду, в низині, клубочився туман, попереду просвічувало блідо-блакитне небо, затягнуте напівпрозорими хмарами.

Чаклун розорив ще два гнізда і, незважаючи на виснажливий шлях, мав значно кращий вигляд, ніж уночі. Сили поверталися до нього поступово. Здавалося, його підживлює не тільки їжа, а й сонце, і прохолодне ранкове повітря без гару, і краплі роси, що сипалися на голову з низько навислих гілок.

Якось само собою вийшло, що шесс випередив Лисицю і кинувся вперед мало не риссю.

– Амо, так! Гора! Гора, труг!

Це означало, що праворуч відкрилася кам’яниста місцевість, заросла колючим чагарником і поодинокими деревами. На півночі височіли безлісні пагорби, далеко на горизонті ховалися в хмарах гострі вершини.

– Це. – Рудий, жодних сумнівів, показував на нагромадження скель, що віддаля нагадувало спину деревної ящірки. – Це, амі. Дім.

– Ти тут живеш? – вразився Джі Лін.

Ні, той, хто збудував хатинку біля джерела, добре приховану від сторонніх очей приземкуватими кривими ялинами, давно покинув ці місця. Але сліди багаття та обгризені кістки дрібної тварини свідчили про те, що тут бували люди.

– Ти?.. – Меліса сіла на оброслу лишайником колоду, поворушила рушницею вугілля.

– Так, – погодився шесс.

– Втікав? Звідти? – Вона подивилася на гори.

– Ні. – Чаклун повернувся до пагорбів. – Так.

– Сюди прийдуть?

– Ні.

«Нема кому», – прочитав князь у сумних очах рудого, але спитати, від кого він тікає, не встиг.

– Це добре, – пробурмотіла Меліса, сповзаючи на землю і притуляючись до колоди спиною, – бо я все. Погана з мене лінг… Больовий поріг низький. – Вона торкнулася гомілки і скривилася. – Бачила б мене зараз пані Лі Ма Ні… Її світ рухнув би.

Джі Лін опустився поруч із Лисицею, підшукуючи слова, щоб висловити захоплення її витримкою і сильним духом. Чомусь у голову лізла суцільна банальщина, від якої самому ставало ніяково. І ніжності якісь крутилися на язику… Чисте божевілля! Напівкровка не з тих, кому потрібні брехливі втіхи. Вона бачить непривабливу реальність так само чітко, як і князь. «Все буде добре» не спрацює. Вони обоє розуміють: минула ніч – це ще пів біди.

– Що трапилося? – Сам того не усвідомлюючи, Джі Лін обійняв Мелісу, і це вийшло настільки природно і невимушено, що поспішно прибирати руку було б безглуздо.

– А, дурниці. – Лисиця притулилася до його плеча. – Не смикайтеся марно. Це не перелом, мертвим вантажем я не стану. Можливо, тріщина. Йти я можу, а бігти, сподіватимемося, не доведеться.

– Тріщина? – Князь подумки обізвав себе найгіршими словами. Бачив же, що вона кульгає, і не запитав! Списав усе на втому, про Шонника згадав… Повірив стереотипам, які виставляють народ лінг надлюдьми. – Покажіть.