Ти, часом, не вампір? - Аліна Гончарова

До ресторану ми прийшли пізніше, ніж мати та Сергій, причому набагато.

Чи то Миров вирішив познущатися, чи в мого чоловіка реально параноя.  Але на машині ми не доїхали до місця зустрічі кілька кілометрів (моя фраза), які збиралися «швиденько подолати за п'ять хвилин» (а це вже Алекс).

Так ось вампір чомусь вирішив, що за нами стежить Олена.  Покрутивши пальцем біля скроні, я озирнулася на сміттєві баки і за допомогою лічилки почала вгадувати, в якому з них ховається свекруха.

Миров образився, але здаватися не поспішав.  Натомість мій муда… чоловік потягнув мене через маленькі вулички та двори.

Через двадцять хвилин поневірянь у мене вже в очах рябило від різних перехресть і глухих кутів.  Угум, "йшли вони городами" - прямо про нас.

Отже, до ресторану ми увійшли злі (я) і водночас ображені (Алекс).  Батьки (тепер я маю повне моральне право їх так називати) вже замовили їжу і на нашу частку, тож час минув недаремно.

Натомість спортом позаймалися… Смуга з перешкодами, ага.

- А чому ви так затрималися?  – поцікавилася мама.

- Ми гуляли, мамо, - відгукнувся Миров.

Жінка засяяла, радіючи, напевно, що мій чоловік її назвав.  Ага, радуйся, підступна родичка, він тебе не як наречену батька сприймає.  Він узагалі до тещі клина підбиває.

- Мама?  - Поперхнувся Сергій.

- Ну, ми ж велика дружна сім'я, - зиркнула на нього жінка.

- Точно, - чоловік витерся серветкою.

Ми з Сашею влаштувалися на дивані, причому Мирова довелося неабияк штовхнути, щоб він не обіймав мене раніше часу.  Чоловік невдоволено пропихкав, але клешні все-таки прибрав.  Здався на ласку переможця, так би мовити.

- Сашо, - Сергій повернувся до сина, попутно дістаючи з кишені фотографію, - у тебе все одно поки що дівчини немає.  Ось я приніс фотографію Аніти.  Чудова дівчинка.  Дочка мого заступника, між іншим.

(Так-так, тут і цей мужик вирішив синочка підстебнути…)

Я з розлюченістю дивилася на клаптик паперу, уявляючи, як роблю з нього літачок.  Але спіймавши погляд матері, мило посміхнулася і передала фотографію Мирову.  З листочка прямо на нас дивилася фарбована брюнетка.

Хоча фігурка в неї і нормальна, але ось чому мій чоловік так довго розглядає всяку гидоту?

- Ксюша, а в тебе хлопця нема?  - Зустріла маман.  - Ти б почала вже дорослішати, чи що.

Я перестала перераховувати в думці способи вбивства Алекса та брюнетки і знову перевела погляд на фотографію.  Ну і добре, не дуже й незвично.  Якби я була мужиком, то я б це дівчисько теж хотіла.  Бачили?  Розмірковую як доросла.  А мене хвилину тому власна батьківка назвала дитиною.

Тим часом Миров відліп від картинки і передав її назад батькові.

- І як?  – поцікавився Сергій.

- Не зміг згадати, з якого вона фільму, - посміхнувся Саша під моїм здивованим поглядом.  - Але точно з машинами пов'язано.

Миров-старший щось невдоволено пропихкав, проте заперечувати не став.

Так, або наші предки з нас ж знущаються, або вони реально туплять.

– Отже, – я взяла на себе основну частку.  – Ми хотіли поговорити.

- Так, - матір відставила келих з вином і повернулася до мене.

- Загалом, - я не вчасно згадала, що поганому віснику зазвичай відрубували голову, тому й хід думок змінився, - Алекс зараз усе розповість.

А тепер мила посмішка, щоб чоловік мене не зжер.  Чи не спрацювало, так?  Ну, сподіватимемося, що хоча б кількість свідків позначиться на поведінці Мирова.

- Тату, - пафосно промовив Сашко.  – Я не думаю, що тепер дочки твоїх співробітників мене цікавитимуть...

- Що означає «тепер»?  - Перебила я хлопця.

Вампір знітився і подивився на мене, як кролик на удава.

– Ну, було кілька разів під час свят, – зізнався Миров.

- Пару раз?!

- Або трохи більше... - тихо пробурмотів Саша.

Нашу гнівну суперечку перервав Сергій.

- То чому не цікавитимуть?  – запитав чоловік із задоволеною усмішкою.

– А?  – перепитав мій цап.

Вибачте, вирвалося.  А ось не фіг за доньками співробітників розгулювати.

Сергій терпляче повторив запитання.

- Дружина не дозволить, - зітхнув Миров.  – У неї характер шкідливий.  І дуже ревнива.

Мати, яка збиралася відпити вина, ошелешено розплющила очі.

За розбитий келих платив Саша.

- Дружина?  - Здивовано перепитав мій новий родич.

- Ага, - підтвердив чоловік.

– А ми думали… – прошепотіла мама, не відриваючи погляду від мене.  - Адже ми думали...

- Ну ти й гад!  – обурено прогуркотів Сергій, пробираючись ближче до мене.  - Ти, головне, не хвилюйся, дівчинко.  Буде в тебе ще щастя.  Таких недоумків, як мій син, сотні по землі блукає.

Тепер уже подавився Алекс.  Шинка полетіла на підлогу.

- Дякую, тату, - буркнув вампір, намагаючись прибрати пляму від вина з джинсів.  - Не відтирається, сволота.

Я ж просто отримувала задоволення від безкоштовної вистави.  Хотіла навіть чіпси з колою попросити, але вчасно вирішила, що це буде вже нахабством.  Все-таки у ресторані, а не в Макдональдсі.

- Ідіот, - кинув Сергій синові.

- Не лайте його, - благаюче попросила я у чоловіка.

- А ти тоді як?  - Зі сльозами в голосі запитала маманя.

– А я взагалі заміж вийшла.

Три пари очей здивовано дивилися на мене.  А я скромно продемонструвала обручку з сапфіром.

- Не зрозуміла, - констатувала мама.  - За кого?

- За мене, - обізвався Алекс.  – Вчора весілля було.  Ви вибачте, що це... вас ми попередити забули.

- Так, - підхопила і я.  - Стільки справ було, стільки справ...

Жаль моментально змінилася обуренням.

- Як?  – заревів Сергій, мало не перекидаючи стіл.

Чоловік рвався у бій, як болонка на полювання.

- Ми ж зізналися, а за це пом'якшення покарання належить, - відповів Алекс звідкись знизу.

Я відразу приєдналася до чоловіка, оскільки ще вчора сподівалася на довге і щасливе сімейне життя.

За кілька хвилин нагорі стало тихо.  Коли ми таки зволили вилізти з-під столу, Сергій перекидав у себе чергову чарку коньяку (так, це у них точно сімейне).