Ти, часом, не вампір? - Аліна Гончарова

Після вчорашнього фіаско ми із Алексом вирішили продумувати наступні дії заздалегідь.  Ось і зараз ми вже 40 хвилин намагалися розпланувати наступну спробу зриву весілля.

- Ти кажеш, що батько – вампір… - почав Миров зачитувати один із останніх пунктів нашого сценарію.

- … і мама дзвонить у психлікарню, - закінчила я за хлопця.  - Вона мені не повірить.

– А якщо я продемонструю?  - Запропонував Саша.  – І не забувай про запасний варіант, якщо цей не вдасться.

Я з жалем подивилася на пачку морозива, яка, на жаль, вже була порожня, і знову перевела погляд на аркуш паперу.

- Гаразд, - таки винесла свій вердикт.  – Але за наслідки я не відповідаю.

На тому й вирішили. Миров востаннє поглядом тріумфатора окинув написаний нами план.

- Чи готова?

Я стримано кивнула, хвилюючись, як ніколи.  Перспектива поїхати в психлікарню мене аж ніяк не спокушала.  Але ризик – це справа свята.

Отже, я попрямувала на перший поверх, де мама, ще нічого не підозрює, уплітала шоколадні пончики. Саша підбадьорливо потис мені руку, і показав, що все слухатиме.

Перед дверима до вітальні я востаннє спробувала одуматися, але відступати було вже пізно.  Тому двері рипнули, і моєї уваги постала щаслива мати.

- Ксюша?  – здивувалася мама.  - Хочеш приєднатися?

Жінка поплескала за місцем на дивані поруч із собою.

- Не зовсім, - я задумливо присіла поряд.  - Я хотіла б тебе спитати, що ти думаєш про вампірів?

Мати подавилася черговим пончиком, тому для безпеки відклала блюдо убік.

- До чого тут вампіри?  – не зрозуміла жінка.

- Знаєш, - я вже почувала себе дивним Чебурашкою чи трохи наївним П'ятачком, - це має досить велике значення.

Мати вразилася, але постаралася це сховати.

— Ну… — сказала вона.  - Вампіри, здається, злі, їм не можна довіряти.
Та й спілкуватися з ними небезпечно.  Правильно?

А ви що на моєму місці відповіли б?

- А що б ти зробила, якби дізналася, що твій майбутній чоловік вампір?  – поцікавилася я.

Мама закашлялася і відкинулася на спинку дивану.

- Це ж риторичне питання?  – спитала жінка.

Я ніяково задерлася на місці.

- Ксюша, - схвильовано продовжила мати, - чому ти мене про це питаєш?

- Тому що мій батько є вампіром, - пролунав голос за нашими спинами.

Мама злякано повернулася і вперла погляд у Сашка.

- Що ти сказав?  – не повірила жінка.

- Мій батько - вампір, - спокійно повторив Миров.

Мати гнівно схопилася з місця і дивилася на нас.

- Я розумію, чого ви хочете досягти цим, - зірвалася вона.  – Але переходити кордони навіть у таких ситуаціях недозволено.

Ми з Сашею насторожено переглянулись.  Звідки вона могла знати, чого ми хочемо досягти?

- Тобто Ви не вірите?  – уточнив Миров.

- Звичайно, - роздратовано пирхнула мама.

Здається, зараз має бути кульмінація.  Дії Алекса показували, що у своїх припущеннях не помилялася.

- Обіцяйте, що кричати не будете, - попросив Миров, зупиняючись за метр від моєї матері.

- Домовилися, - примружилася жінка.

Саша винувато на мене подивився, потім приречено зітхнув і нарешті показав моїй матері ікла, що неймовірно з'явилися за частки секунди.

- Н-ні, - пролепетала мати.  - Це не смішно.

Миров клацнув зубами, і це стало останньою краплею.  Жінка злякано заричала і побігла до дверей.  Але на її шляху вже стояв Алекс.

- Ти ж щойно… - почала мати.

- Був за Вами?  – перепитав Миров.  - Да ви праві.  Але у вампірів страшенно хороша реакція.

Істеричний сміх матері рознісся по кімнаті.

- Ти не жартувала?  – обернулася вона до мене.  – Коли ти мені казала, що Сергій – вампір, ще до переїзду, то ти не жартувала?

Я заперечливо похитала головою, стежачи за її реакцією.  А тим часом вхідні двері призовно рипнули.  Я принюхалася і подала знак Мирову, що це його «батя» порушив спокій.

Алекс тихенько вилаявся через те, що Сергій так не вчасно вирішив повернутись з роботи.

- Я вдома, - радісно промовив отець Саші, з'являючись у отворі вітальні.

Він уже звично потягнувся до моєї матері, щоб легко обійняти її як вітання, але в останній момент мама швидко відскочила вбік.

- Що трапилося?  – здивовано поцікавився Сергій.

- Не підходь до мене, - прошипіла жінка, відходячи ще далі.

- Що трапилося?  – повторив питання чоловік наполегливіше, ніж раніше.

Цього разу Сергій уже звертався до нас із Алексом.  Здається, він зрозумів, від кого виходить проблема, що утворилася.

- Все просто чудово, - вирвалося в мене надто швидко.

Густо почервонівши (ні, ну а що на мене всі так дивляться уважно?), Я відвернулася, зосередивши увагу на чайному столику.

О, яка цікава ваза.  Ніколи не думала, що вази можуть бути такими цікавими.

- Так що ж трапилося?  – Сергій перевів зловісний погляд на сина.

Я сподіваюся, він не стане зараз зі словами «А повороти-но синку» душити свого недолугого сина, барвисто наслідуючи відомого Тараса Бульба, а?

Здається, таки пронесло.

Зважаючи на те, що ми з Сашею дотримувалися урочистої тиші, мати вирішила взяти відповідальність на себе.

The show must go on, вірно?

Так ось, мати задкуючи почала свою гнівну тираду:

- Як ти міг таке ховати?

Сергій, м'яко кажучи, здивувався.  Та що там?  Скажу вам чесно, це чоловік стояв чисто в ах*ї.

- Ти про що?  - наважився він все ж перепитати, окидаючи поглядом жінку, що розбушувалася (і коли встигла?).

- Про твій спосіб життя, - видавила мати, продовжуючи задкувати в інший кінець кімнати.

- Про який?  - батько Сашка зараз нагадував жалібного цуценя, якого покинула господиня.

- О... вампіризмі, - зам'ялася мама.

Сергій застиг на місці, переводячи погляд із Алекса на мати, з жінки мене, і з мене назад свого сина.

- Ви все розповіли?  – здається, він почав обурюватися.

Це погано.  Це дуже погано.

- Ні, що Ви, - запевнила я чоловіка.  – Скоріше, показали.