У пошуках легенди 1 "Неймовірні пригоди" - Юлія Лавошник

– Я щаслива була б це почути при інших обставинах, але Нік, з тобою все гаразд? Тому що ти взагалі на себе не схожий, – стурбовано запитала я.

– Зі мною все гаразд. Просто раніше ніяк не міг наважитися на те, щоб тобі зізнатися, бо боявся помилитися. Але коли побачив маску, всі шляхи для мене відкрилися і я не витримав.

– Коли ми вперше зустрілися і ти врятував мене від мерця, мені теж здалося, що я вже тебе знаю. Але я якось навіть не подумала про те, що ми вже бачилися, – зізналася я йому, не знаю правда чому. – «Ну звичайно, я навіть не припускала про те, що це та сама людина, адже при першій зустрічі він був грубий і занадто нахабний, на відміну від того елегантного хлопця з карнавалу. Та й волосся хіба темне було?», – спробувала я згадати. – «Адже тоді була ніч, і хіба чоловік з яким я танцювала не був світловолосим?»,  – почувся ще один стукіт у двері, який перервав мої думки.

– Одну хвилину, – відповів Нік, він неохоче відпустив мене і пішов дізнатися, хто ж до нас завітав. При цьому на ходу підібрав свою сорочку і надів її. У цей час, зробивши крок назад, я наступила на щось гостре і придивившись, виявила, що це був мій розбитий флакончик, в якому раніше було зілля. Добре, що я була у в капцях, інакше б розрізала собі ногу.

За дверима опинилася Філія і щоб вона мене тут не помітила, я швиденько пірнула за ліжко. Щоб не побачила мене і не подумала нічого зайвого. Хоча я й сама правду кажучи не знала, що про все це думати, але зараз мене зацікавили ті уламки, які я виявила.

– Добрий ранок. А я вам тут для вашого сусіда принесла речі.

– Дякую, думаю вони йому якраз знадобляться. Перепрошую що відразу не відкрив, вчора сильно втомилися, а у вас так добре спиться тут, – спробував порозумітися Нік.

– Та нічого, розумію. До речі, я до вашої подруги теж не достукалася. Могли б ви і їй передати речі, а то в мене справ повно і я не можу чекати біля дверей, поки прокинеться кожен із гостей, – з благанням дивилася вона на Ніка.

– Не турбуйтеся, мені не важко буде виконати ваше прохання, – усміхнувся він їй.

– До речі, на вас уже чекає сніданок, тож поспішайте, якщо не хочете їсти його холодним. А ще, цікаві у вас парфуми, – якби ненароком, з усмішкою додала вона. Нік на секунду незрозуміло застиг, але все ж бадьоро відповів.

– До сніданку обов'язково спустимся і всіх витягнемо з чіпких лап сну, щоб ніхто не прогавив трапези, – задоволена відповіддю, господиня дому віддала йому всі речі та пішла.

– «Як же добре, що Том довго спить і зазвичай замикає двері кімнати. А то Філія здивувалася б побачивши його там замість мене», – подумала я.

– Це точно! – погодився зі мною Нік. Я підскочила з підлоги і кинула на нього злий погляд. – Що? – не зрозумів він чому я злюсь.

– Ти навіщо знову мої думки читав?! – заявила я, після чого він незрозуміло подивився на мене.

– Коли це?

– Щойно! Ти мені ще відповів на них, – нагадала я. І тоді він зрозумів, сенс моїх слів.

– То це були думки? А я думав, що ти мені це так сказала. Я навіть не знаю, як їх читати, це просто само собою виходить, – зрештою зараз говорив він абсолютно нормально, але всього за декілька секунд його знову як накрило пеленою. –  Мабуть наше кохання дозволяє нам розмовляти один з одним без слів і це ж чудово, – його вигляд і голос випромінював невимовну радість від того, що відбувається, і це почало мені набридати. Я все більше починаю розуміти, що те, що відбувається, не може бути правдою, а більше схоже на якийсь злий жарт. Нік розумний чоловік і в нього не може від кохання настільки затьмаритись свідомість, до цього ж дуже різко. Тут щось не так, треба якнайшвидше поглянути на уламки і згадати, що ж за зілля було в тому флаконі, і не піддаватись на його промови.

– Нам треба навчитися, як цією телепатією користуватися, – почала я розмовляти в серйозному тоні, а то я не знаю куди може занести його це зілля яким він надихався, а я ще піддамся, а потім буду шкодувати.

– У принципі, це розумна пропозиція і я з тобою згоден. Але не зараз. Я страшенно зголоднів. Ось до речі твій одяг, чистенький і випрасуваний, – начебто знову говорив він уже в більш нормальному тоні.

– «Невже зілля нарешті почало вивітрюватися?», – подумала я і добре, що цього разу він не прочитав мої думки. – Дякую, піду знову перевдягнуся, – відповіла я зітхаючи. Він дав мені одяг, а поті схопивши за руку підтягнув ближче до себе з такою легкістю наче сама чекала цього моменту  і знову поцілував. Після чого вже відпустив і підштовхнув мене назад туди, куди я прямувала. – І що це було? – «Знову тимчасове помутніння?», – подумала я. – «Але яке ж приємне». 

– Особливий поцілунок, на вдачу, – і він широко посміхався мені, своєю чарівною посмішкою, від якої неможливо встояти. Не можу сказати, що мені це не подобається, але й залишати це все так я не збиралася, адже якщо віддатися нагоді і пустити щоб все пливло за течією, то після того, як дія зілля пройде, буде соромно в очі дивитися. Тому потрібно зберігати холоднокровність як би складно це не було, і як би майстерно він мене не спокушав.

– Тобто ти вважаєш, що без допомоги удачі я не можу нормально одягатися? – пожартувала я.

– Можливо, і тепер мені доведеться так щодня робити, щоб твоє вбирання вінчалося успіхом, – не переставав він усміхатися і жартувати з мене.