Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

Я відразу ж пригадала українську народну казку про літаючу ступу і Бабу Ягу, помітивши циліндричної форми літальний пристрій, що мчав із неймовірною швидкістю у наш бік, віртуозно обминаючи платформи та крила антен. Позаду нього химерним хвостом тягнувся густий білий дим, наче від реактивного літака, і ще кілька літальних капсул, що блимали вогнями та плювалися вогнем із сопл.

- Біжімо, - заверещала дудука, коли кораблі зістикувалися зі станцією. Не встигла я очима кліпнути, як Досіна затряслася, обхопила всіма кінцівками мого друга-монстра, і вони помчали геть.

Коли ворота роз’їхалися в різні боки, я не змогла зрушити з місця, та все-таки останньої миті відскочивши вбік, забилася у закуток, обперлася там спиною об стіну та боязко спостерігала, як у сполучний відсік заскочило з добрий десяток чоловіків – високих та плечистих, одягнутих у все чорне, із дивними конструкціями на головах, що нагадували рогаті шоломи середньовічних лицарів. Попереду був просто велетень, його обличчя закривала шкіряна маска, груди прикривав металевий панцир, а руки закінчувалися моторошними клешнями.

- Де ти ховаєшся, проклятий боягузе? –  хрипким нутряним голосом рикнув ватажок прибульців, вдаряючи по внутрішній обшивці відсіку. – Я знаю, що ти тут!!!! Віддай свою полонянку мені й на цьому розійдемося!

- Віддай нам дівку!

- Виходь, бо далі по космосу літатимуть лише твої рештки!

- Боягузи, ви в пастці!

Повсюди розлігся регіт, клацання та човгання чобіт.

 Я ще більше принишкла, затамувала подих, мої коліна самі собою підігнулися, я зсунулася по стіні, сіла на підлогу й скрутилася у позі ембріона: невже шукають мене?

А що як капітан Дейв вирішить пожертвувати мною й віддасть на розтерзанням цим жахливим зайдам?

- Ми візьмемо полонянку самі, а у космосі літатиме лише твій пил, катане Дейве! – навіснів ватажок, випускаючи у бік проклятого зорельоту цівку вогню.

Аж раптом двері відсіку розчахнулися й спочатку вилетів рясний град куль, завібрувала ледь видима блакитнувата межа силового поля, з-за неї, мов з-зі химерного щита, з’явився екіпаж «Вогняного виру».

- Що ти тут забув, Скорпіоне? – розсікаючи нападників променями лазерів, прикритий блакитнуватою завісою силового поля, заревів капітан Дейв. – Забирайся геть, тут тобі немає чого ловити, ти, упосліджений вигнанцю!

- Віддай дівку й на тому все, - клацнув клешнями ватажок зграї.

- А спробуй візьми!

Наступний струмінь яскраво-червоного світла, випущений кимось із команди «Вогняного виру», розсік навпіл кількох прибульців, але замість нутрощів у повітрі заклубився чорно-бурий дим й навсібіч полетіли леза ножів, ранячи членів екіпажу.

Почалася жорстока бійка. Дим стояв стовпом і бризкала кров, ревище було страшенне.

 Раптом зовнішня обшивка поряд зі мною тріснула і почувся пронизливий свист.

Я вирішила, що мені настав кінець, зараз зі щілини з’явиться жахлива клешня ватажка прибульців – і привіт, нові пригоди.

Натомість моє скоцюрблене тіло все дужче обвівали холодні струмені повітря, від якого я ціпеніла. Із останніх сил надягаючи на голову шолом, я хапливо вдихала кисень, якого катастрофічно не вистачало, намагаючись щось крикнути – аж раптом відчула, як хтось хапає мене в міцні обійми…

Заскреготів, відкриваючись, мов рана на тілі, метал, у вічі різонуло пронизливою чорнотою, що перемежовувалася вогнями космічної станції – й жахливий холод остаточно скував усе моє тіло. Здавалося, ще трохи, і я задубію зовсім, перетворюся на льодяну бурульку, яка будь-якої миті може розтріскатися на дрібні уламки.

Неймовірно розплющивши очі, намагаючись хоча б щось розгледіти крізь скло шолома, я летіла у невідомість та думала лише про те, що якщо мені пощастить вижити, я вийду заміж за Олега, капітана Дейва Зетца Сьомого, за демона з-поза меж Чорної діри, за цього агресивного ватажка прибульців, за монстра дудука із Баракурди – та навіть за всіх відразу й одночасно, аби лишень уникнути ось цих жахливих відчуттів.

Оцей з рогами… це ж той самий загадковий Чорний Скорпіон, - подумала я, із останніх сил роблячи потуги вдихнути та дивлячись на світ немов крізь прошарок льоду, помічаючи дудука, який просто дивом останньої миті прилипнувши до мене, тепер висів на моїй талії, тримаючись за сідниці, що тільки й були теплими, бо я не могла стримати в собі повітря, що вилітало із мене, мов із сопла ракети. - Хто він, цей Чорний Скорпіон? Він людина чи демон? І навіщо йому знадобилася я... Він бажає моєї загибелі чи чогось іншого?

Зненацька виникла галюцинація – цятка помаранчевого світла, до якого я невблаганно наближалася.

Я вже й не дихала…

Та коли потрапила всередину затишного простору, чутливість раптово повернулася, моє тіло дрібно затремтіло від приємного огортаючого тепла. Я навіть спромоглася помітити довкола себе м'які меблі, килим, на якому стояв круглий лакований столик із порцеляновим сервізом; над філіжанками здіймався запаморочливий аромат кави.

Я із пожадливістю його вдихнула, коли, схопивши мене в обійми, Рохерт Веллс міцно притиснув до себе, знімаючи із голови шолом. Нарешті, розстебнувши скафандр, він стягнув його з мене, наче зміїну шкіру - вже зовсім непотрібну і навіть небезпечну, бо, впавши на землю, тканина захрустіла, я ж відчула, як тіло пронизав тупий біль, як це буває, коли ненавмисно обморозиш руки й відразу ж зануриш у теплу воду.

- То це ви? - спробувала вимовити я, але мої вуста мене не слухалися, і я тільки застогнала, із надзусиллям видобуваючи із себе звуки.

- Тихіше, тихіше, дівчинко, - нахиляючись до мене, спокусливий блондин злегка похукав на мої закостенілі пальці, потім, впевнено піднявши на руки, поніс до оксамитової штори.

- Можна мені кави? - я таки спромоглася на прохання, відчуваючи, що мені потрібно влити всередину свого шлунку цей цілющий напій.

- Спочатку ванна, - прошепотів Рохерт Веллс, - і чай…

А де ж мій монстр, подумала я, пригадавши, що не спостерігала його, коли чоловік знімав із мене скафандр. Бо якщо дудук пережив той страшний бій, неймовірний космічний холод, зумів проникнути сюди, то в потрібну мить він з'явиться обов’язково.