Гвендолін - Олеся Лис
Від страху чіпляюся за руку Ульріха. Що ці чудовиська зібралися зі мною робити? З нами всіма?
Але мене безжально хапають за плечі і підштовхують ближче до відьми, що вже встигла відійти до розпаленого багаття. Вона ще раз пильно вдивляється мені в очі, і на хвилину, та ні - на секунду, мені здається, що вона читає мої думки, мою душу. У чорних очах Йорун затаїлася легка всерозуміюча усмішка, яка, варто мені тільки придивитися уважніше, відразу ж безслідно зникає. Може мені це тільки здалося?
- Не бійся... хлопчику, - каже вона скрипучим старечим голосом і дістає з-за пазухи затертий полотняний мішечок з вишитими на ньому дивними символами. Вони віддалено нагадують мені писемність вікінгів, але виявляються абсолютно не знайомими.
Стара знімає з сивої голови хустку, акуратно розстеляє її на землі і стає на коліна. Потім, злегка струснувши мішечком, висипає на цей імпровізований стіл округлі світлі камінчики. Або не камінчики, але в темряві не розібрати. На кожному такому кружечку намальовано по символу. Щось пошепотівши собі під ніс і поводивши руками над цими дивними намистинами, Йорун піднімається з колін і говорить:
- Він підходить!
Мене хапає один з воїнів і кудись веде, а я ще встигаю помітити, як відьма вказує на Ульріха і скрегоче:
- Тепер цього!
Весь цей час я перебуваю немов в якомусь трансі. В голову навіть і не приходить думка почати, нарешті, опиратись. Але тепер, чим далі ми відходимо від страшної жінки, тим більше мене накриває паніка та страх. І розуміння того, що все довкола не плід моєї уяви, а найсправжнісінька дійсність.
«Бігти! Сховатися!» - набатом звучить в моїй голові, але рука, що міцно стискає моє плече, дає зрозуміти, що це майже неможливо.
Вікінг, який тягне мене кудись, мені не знайомий. Він досить молодий, можливо старший за мене всього на кілька років. Але жорстокий вираз його обличчя додає йому років. Такий вже точно ні слухати мене не стане, ні щадити. Залишається скористатися прийомом, якого мене навчив батько. Він, звичайно, більше для дівчат підходить, але для слабкого ченця теж цілком згодиться.
Різко, не зупиняючись падаю дололу, вдаючи, що зомліла. Мого конвоїра, який звичайно такого не очікував, навіть злегка смикає в мій бік. Хлопець зупиняється і здивовано дивиться на моє тіло, що, наче стара ганчірка, повисло у нього на руках.
- Ну і рохлі, ці ченці! - бурчить він собі під ніс, вирішуючи, що зі мною робити. А потім підводить на ноги, мабуть, з наміром закинути на плече. Але мені це тільки і потрібно. Швидко піднімаю коліно вгору, з усієї сили заїхавши бідолашному парубкові по щелепі, і опускаю складені в замок руки на його потилицю. Хлопець здавлено хрипить і втрачає орієнтацію. Але не падає, як я сподівалася.
Втім, цього вже не виправиш, моя зброя - раптовість. Викручуюся зі сталевого захвату варвара, поки він не прийшов до тями, і стрімголов кидаюся до лісу, що росте неподалік. Там я зможу сховатися навіть від загарбників. Зумію, без сумніву.
Бігти виявляється досить-таки важко. Сутана плутається в ногах, коліно відчутно болить. Удар більше шкоди завдав мені, ніж воїну. Цей вікінг, мабуть, із заліза зроблений?
Очікувано, що хвилини свободи виявляються недовгими. Варвар швидко отямлюється і миттєво наздоганяє мене. А потім, не особливо церемонячись, б’є кулаком в щелепу. Від удару темніє в очах, і я тепер уже насправді втрачаю свідомість на декілька секунд.
Приходжу до тями, коли мою бездиханну тушку недбало кидають на землю.
- Ось, Ове, перший, - каже вікінг. А бодай йому! Цей йолоп навіть не захекався.
- Хлопчисько? - дивується другий, якого я поки не бачу, але, судячи з голосу, очевидно не молодий чоловік.
- Йорун обрала, - пояснює мій конвоїр.
- Ну, якщо Йорун... - задумливо тягне Ове.
- Ти стеж за ним. Хлопець спритний, втекти хотів. Трохи зуб мені не вибив, дике вовченя – з легким здивування і навіть ноткою поваги говорить вікінг.
- Та вже, простежу, - хмикає старий. - А ти повертайся до решти, Хакане. До світанку ще трохи залишилося. Встигнути б до сходу сонця…
Я чую, як віддаляються кроки, і в моєму серці знову розквітає надія. Можливо, зі старим я впораюся краще?
Тихо лежу, нічим не показуючи, що прийшла до тями, і з-під вій акуратно стежу за чоловіком. Він сидить на землі і при світлі багаття щось вистругуючи з дерев'яного бруска. Далі очі вихоплюють звалену недалечко, невелику купу хмизу. А на мене спокусливо дивиться досить-таки важка товста гілляка, яка так і проситься в руки в якості зброї. І коли старий обертається до мене спиною, я, не втрачаючи дарма часу, швидко схоплююся на ноги і опускаю на голову бідолахи цю саму гілку. Вона виявиляється навіть трохи важчою, ніж я собі думала. Ове з тихим стогоном валиться на бік, а я злякано дивлюся на нього. На мить серце колить почуття провини. Цей старий виглядає досить немічним. Чи я, бува, його не вбила?
Рука рефлекторно тягнеться перевірити пульс на шиї, але я її швидко відсмикую. Дурна зовсім! А раптом він прикидається?
Відступаю на крок, другий. Чоловік продовжує лежати і не ворушиться. Глибоко вдихаю і, розвернувшись, кидаюся до лісу. Цього разу бігти ще важче. Щелепа пульсує від болю, коліно теж ниє, декілька разів нога підкошується, і я мало не падаю на землю, але швидко вирівнююся. Легені буквально розриваються від нестачі повітря, але я вже бачу край лісу і рятівні дерева.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно