Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

Слово «зрада» прозвучало для мене мов тригер, ще свіжою була рана, нанесена Олегом, і тільки це дозволило не втратити свідомість, коли велика долоня ніжно погладила мене по животі. А ще я згадала про ляльку, мимовільну всміхнувшись.

- Звісно, з ким тут зраджувати, хіба що… - так хотілося натякнути на еротичну іграшку, проте я вирішила не спокушати долю та вчасно прикусила язика.

- На що ти натякаєш? – все-таки з підозрою поглянув мені в очі Дейв.

 - Хіба коли зійдемо на поверхню якоїсь планети…

- Я тобі клянуся, ти будеш єдиною господинею в моєму будинку, - поклавши палець на мою нижню губу, чоловік знадливо посміхнувся, інша його долоня опустилася донизу…

- Не треба, - благально прошепотіла я, відчуваючи напруження у стегнах, у животі, мої очі заволокло туманом, серце голосно стукотіло у грудях, дихання зробилося уривчастим.

- Я прошу, стань моєю дружиною, - який оксамитовий голос, я вся тремтіла від збудження, більше не володіла собою, я й справді була лялькою в його руках – то он як воно, відчувати тваринні інстинкти, без краплі усвідомленості й контролю.

Та все ж я спромоглася прошепотіти:

- Ні.

Я була за мить до непритомності, до повного падіння, мій спокусник підім’яв мене під себе, і йому нічого не вартувало скористатися моєю слабкістю – адже і я понад усе прагнула тієї миті задовольнити своє бажання.

А чи не все одно, - подумки марила я, - чи ж це не щастя відчути насолоду в обіймах такого красеня? І навіть якщо після того потрібно буде вийти за нього заміж, то й розлучитися теж не проблема.

Збереження моєї цноти висіло на павутинці, проте якимось дивом я спромоглася втриматися за самий її кінець.

- Якщо я навіть тепер віддамся, - простогнала я, - то це лише хіть. Насправді ти зовсім мені не цікавий як чоловік. Я тебе глибоко зневажаю, Дейв… Навіть більше – ти мені огидний! Жалюгідний ґвалтівник, от ти хто…

- Справді? – на мене немов дмухнуло холодним вітром, чоловік різко відсторонився, а потім зіскочив із ліжка.

Я зосталася лежати там сама. Із заплющеними очима. Напівпритомна та спантеличена, відчуваючи дивне спустошення.

Коли ж нарешті спромоглася сісти – зрозуміла, що у кімнаті більше нікого немає.

Швидко одягнувши светр, я пішла до свого відсіку, взяла із полиці пляшку з водою та випила все до останньої краплі, потім знеможено опустилася просто на підлогу, поклавши голову на край ліжка.

- То що, знайшла іще щось? – почула поряд із собою знайомий голо.

- А то ти вже тут? Здається, щось знайшла, - відповіла я дудуку.

Холодок страху пробіг по моїй спині – я тільки щойно згадала про перстень. А що як я згубила його там, у капітанських покоях?

На щастя, прикраса була на місці – в кишені светра.

Діставши його, я так і заснула – з перстнем у кулаці.

Цього разу я проспала достатньо для того, аби добре відпочити, і в голові прояснилося, щоб думати.

 Підвівшись із ліжка, я спочатку відвідала вбиральню, із особливою наполегливістю прийняла душ, а потім підійшла до ілюмінатора, сонно оглядаючи краєвид.

Аж раптом зрозуміла, що ми знаходимося на космічній станції!

– Не зрозуміла, це там хто? – спитала я дудука, що в подобі гофрованого шланга звисав із полиці, теж, мабуть, куняючи.

- Про що ти запитуєш? – сонно промурмотів монстр, і всі три його ока повернулися до вікна.

- Та он же, в бузковому скафандрі. Невже це космічні волонтери? Мабуть, ми завантажуємося сміттєвими відходами…

- А, це лише... Пані Міранда Окс.

- Хто?

- Тобто, ти про НЕЇ не чула?

- Начебто не пригадую, хоча…

- Дивно, увесь всесвіт знає про легендарну дівчину, яка продала душу дияволу.

- То це та сама пані, яка стала привидом, який має невситиму жагу кохання? Але ж у такому разі жінці має виповнитися триста років! І взагалі, це звичайна легенда.

- Ну, як собі знаєш, - дудук враз збайдужів та знову закуняв.

- Гаразд, спробую вдати, що я тобі вірю, - хмикнула я, більше для годиться, й добавила з іронічною посмішкою: - І що, невже легендарна Міранда тепер займається звичайною благодійністю?

- Не зовсім. Хоча, так воно і виходить. Бо це саме вона розподіляє запаси води та їжі на станції «Свіжі джерела». А з капітаном Дейвом їх поєднує кохання.

- Кохання?.. Оце то новина… Виходить, що ця Міранда Окс – моя суперниця? Тобто … насправді, я є її суперницею? І саме тому мій викрадач вирішив називати й мене Мірандою, аби, заплющуючи очі, уявляти замість мене її?...

- Десь на те воно і схоже, - ліниво позіхнув дудук.

- В такому разі, нехай би вже й одружувався із цією жінкою, зі справжньою Мірандою! Бо тепер … я чомусь геть нічого не розумію.

- А що тут розуміти, - зітхнув монстр. – Міранда Окс його палко та безнадійно кохає, але вона й не зовсім справжня, і тому він не може влодіти цією жінкою в повній мірі, тобто, у деякому розумінні, вона є недоступною для нього, так, як би він хотів.

- Тобто? Проясни!

- … тому, мабуть, вона його кохає, але він її – ні.

- Оце повний ушльопок, - роздратовано процідила я, враз пригадавши свою ще зовсім свіжу душевну рану. – Усі вони, чоловіки, зрадники. Мабуть, Міранда банально йому набридла й тепер він бажає чогось свіженького. Бо що значить - недоступна?

- Повторюся: це вона сама вішалася Дейву Зетцу Сьомому на шию, він же, як чоловік, просто не зміг відмовитися від дармової коханки. Вона ж нічого йому не вартувала. Я цю історію знаю добре, бо моя мама писала за сюжетом роман, але... Мабуть, тепер допише братик, якщо захоче. Або вже нова матінка.

- Ну гаразд, цю історію про Міранду Окс я читала іще в дитинстві. А це, мабуть, тепер це просто псевдонім якоїсь супер-амбітної волонтерки, так?

- Ні, це вона сама і є - розпусна прекрасна жінка-привид, що блукає просторами космосу в пошуках свого жіночого щастя. І, здається, вона його десять років тому знайшла.