Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

 Дивно, та тієї миті я не стільки боялася за свою честь – бо ж начебто і справді по добрій волі прийшла у апартаменти самотнього чоловіка – стільки за перстень, який міг необачно випасти із кишені светра. І тоді мені точно вже не уникнути ув’язнення, насилля, або навіть смерті: як і ту красиву дівчину, мене теж могли згодувати дра-кулям.

- Це ти мені дозволяєш, - зневажливо посміхнувся Дейв.

- Я буду кричати, - попередила я, а потім і справді заверещала, мов навіжена.

От тільки хто б тут наважився за мене заступитися?

На «Вогняному вирі» були самі чоловіки, які тільки й чекали на ту саму зіркову мить, коли їх капітан отримає бажане.

Вони ж потім позбавляться від прокляття!

Тому не тільки не прийшли б мені на допомогу, а могли б ще й допомогти Дейву.

Я розуміла, що кричати було марно, і вирішила заспокоїтися, аби мати змогу діяти розважливо. Ще й капітан міцно тримав мене за кисті рук.

- То ти вийдеш за мене заміж? – коли я повністю стихла, млосно прошепотів він, всаджуючи мене до себе на коліна. – Я вмію обходитися з жінками, бо мав їх безліч, - він міцно обійняв мене за стан, проводячи долонею по стегну.

- Ні, не вийду, - у відповідь прошепотіла я, згоряючи від сорому і якогось незрозумілого мені відчуття, наче мені починало подобатися те, що зі мною тут відбувалося.

- Невже тобі не хочеться знову опинитися у себе вдома, на Землі? Чи на будь-якій іншій планеті, де нам сподобається?

- Хочеться…

Дейв послабив хватку, і я повільно та обережно сповзла з його колін, благально посміхаючись.

- Я володію незліченними багатствами, тож щойно зможу до них дістатися, ти матимеш усе, що забажаєш, - він полоскотав пальцем моє плече та усміхнувся лише самими вустами, його погляд при тому був відстороненим, наче він у цей час думав про щось своє. Це і дратувало, і давало деяку свободу дій водночас.

- Я теж не бідна, - обережно вдихаючи повітря, наче готуючись пірнути під воду, я обережно відповзала до узголів'я ліжка, ковзаючи по шовковистому оксамиту, ненароком закочуючи простирадло та відчуваючи щось таке, начебто піді мною колихається вода. - І теж мала все, доки ви не викрали мене, - прошепотіла, сторожко озираючись.

- Я запросив тебе на свій зореліт, як гостю.

 - Які ж ви, чоловіки, огидні, самовпевнені, та геть не розумієтеся на справжніх почуттях… - згадавши в цю мить Олега, ще й буркнула: - Ненавиджу… усіх.

Погляд чоловіка став осмисленим і він виразно поглянув мені в обличчя, неначе повертаючись до реальності.

- Що?.. То ненавидиш саме мене, чи всіх чоловіків відразу?

- Я всіх вас ненавиджу, - прошепотіла я, ненароком схлипнувши та ображено закопилюючи вуста, водночас помічаючи, як під поверхнею матраца, серед прозорої води плаває зграйка рибок, поблискуючи червоними та синіми плавниками, золотою лускою.

- Що ж це таке трапилося з тобою? Хто образив мою милу крихітку? – перекинувшись на живіт та простягнувшись на ліжку, Дейв обережно погладив мою гомілку, притулився до оголеної шкіри губами.- Яка ж ти смачна, так би і з’їв тебе…

- Тому що ... – відчувши зрадливе тремтіння у всьому тілі, я заплющила очі та глибоко вдихнула.

Ні-ні-ні, я не маю відчувати чогось подібного!

Що зі мною таке?

Цей чоловік – злочинець. Так, він дуже вродливий, харизматичний, впевнений у собі, сильний… але ж!

- Тому що що?... – прошепотіли оксамитово-м’які вуста, легенько торкаючись моєї щоки.

- Іноді мене просто заносить у вихор почуттів, бо що я щойно пережила зраду!

- Он воно що, - я мало не задихнулася, відчуваючи, як впевнені чоловічі пальці погладжують мої стегна, легенько стискаючи.

- Мене зрадив наречений, напередодні нашого з ним весілля!

Насте, ти не на сеансі у свого психолога, спробувала нагадати собі я, та було пізно.

- От і добре, - просто на вухо прошепотів мені Дейв.- Це означає, що той бевзь тебе не вартує. Але ж я - не він. І я обіцяю, що ніколи тебе не зраджу.