Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Жила я тоді на розі Тарасівської та Маріїнр-Благовіщєнської вулиць, у № 48, на третьому поверсі. Душа моя весь час тужила за акторською роботою, та й життя наше було в той час невеселе. Матеріальні нестатки докучали. Авторських я тоді вже не одержувала і доводилось міняти речі на продукти. Мати вмерла, а швидко після неї вмерла й сестра моя Юлія. Маня виїхала до Погребищ, де могла влаштуватись на посаді друкарки на цукровому заводі. Спорожніла моя хата, і я вирішила на запросини Мані теж поїхати до Погребищ. Гадалось, що там, ближче до села, легше буде жити з матеріального боку. Дочка моя Марія просила мене переїхати до неї, але я знала, що вона хоч і працювала на посаді вчительки, а теж мусила жити головним чином тими продуктами, які вимінювала на простині та інші речі на київському базарі. Але до Погребищ я тоді не попала. Мене запросив до себе як артистку молодий колектив, що працював у Черкасах під орудою відомого тепер артиста Гната Петровича Юри.
Ця група акторів розпочала свою діяльність ще у Вінниці, за часів гетьманщини. На знак протесту проти несправедливості до них тогочасного уряду, трупа Юри виїхала з Вінниці і продовжувала свою виховну діяльність по селах, по забутих кутках України, якомога далі від уряду.
Великий Жовтень окрилив той артистичний колектив і надав йому сил і енергії для того, щоб продовжувати готувати вистави й показувати їх селянству й робітникам тих цукроварних заводів, котрі їм доводилось відвідувати.
Серйозне ставлення молодих працівників до завдань мистецтва, їхня любов до українського театру, їхня щира повага до пам'яті Івана Тобілевича зробили щасливим моє дворічне перебування з ними і привернули мою душу до них назавжди. Усі вони були саме такими акторами, для котрих праця в театрі була найдорожчою від усяких вигод та скарбів світу. Всі вони розуміли, в який величний історичний момент їм пощастило працювати на користь своєму народові, на користь своєї ще такої юної держави. Впали, нарешті, віковічні кайдани і стало вільно акторам служити своїми спектаклями не тільки по містах, а й по селах і заводах. Яка радість може бути кращою на світі, як та, коли актор бачить перед собою аудиторію, що розуміє і відчуває всім серцем кожне слово й кожну думку автора? Цієї радості, цього щастя не купити ні за цілі гори золота!
Молодіжний колектив Г. П. Юри здійснив мрії всього життя Івана Тобілевича про український театр на селі. Ще перед моїм вступом до них, колектив цей розпочав і завершив великий, незабутній для них усіх похід по селах України, похід, який вони, перепочивши трохи б Черкасах, знов розпочинали, з новими п'єсами і новим, ще більшим завзяттям. То було велике єднання, щире й братерське, театру з селом. Такі мандрівки звичайно стомлювали акторів. Повертались вони завжди дуже змучені різними численними труднощами переїзду, невигодами мандрівного життя, а проте настрій у них був завжди веселий, радісний. Та як же було їм не радіти, коли всі вони чесно виконували взяте на себе високе завдання, коли село побачило їхній театр, полюбило його. У Черкасах була їхня база, там вони готували нові п'єси для поширення свого репертуару. Туди я й приїхала до них восени 1920 року.
Праці тоді було дуже багато. Репертуар збагатився перекладними творами світової літератури. Щодня грали в театрі, а разом з тим готували нові п'єси: "Весілля Фігаро", "Урієль Акоста", "Затоплений дзвін".
Актори, які виконували головні ролі, вкупі зі своїми жінками самі виготовляли сценічні аксесуари, а також і костюми. Для всіх вистачало роботи. Не малий труд взяла на себе тоді цілком добровільно стара мати артистів Юри. Працювала вона з ранку до вечора, доглядаючи свого маленького внука Толю, синка артиста Терентія Петровича Юри, та пораючись біля свого домашнього господарства. Вона була настільки захоплена роботою своїх синів і всього колективу, що ніколи з ними не розлучалась і завжди їздила з трупою під час артистичних подорожей по сільських часто-густо неупорядкованих шляхах. Не можу я, згадуючи про світанок діяльності "франківців", не згадати щирим і теплим словом ту матір, справжню героїню, яка вміла підбадьорити й підтримати в людині надію й віру. Я була з нею в дружніх, сердечних стосунках, і вона дуже часто ділилась зі мною останнім своїм шматком хліба. Треба знати, що в ті часи гроші не мали жодної вартості і хоч актори одержували сотні тисяч, а часом і мільйони карбованців, вони не відчували себе багатіями. Адже ж невеличкий кошик картоплі коштував тоді шістдесят тисяч карбованців. А коли Гнат Петрович видав мені аванс в 50 мільйонів, я ні на хвилинку не відчула себе Ротшільдом-мільйонером. Усі працівники того колективу далеко більше раділи, отримуючи за свою гру на сцені не гроші, а харчові продукти: пшоно, хліб та інше. Наші глядачі були головним чином селяни, то їм значно легше було подякувати акторам за виставу продуктами, а не грішми.
Треба сказати, заради щирої правди, що ентузіазм усіх акторів без винятку був настільки великий, що всі вони ніколи не скаржились на матеріальні труднощі. Навпаки, вони раді були поголодувати й пройти пішки на далеку відстань до місця своєї сценічної площадки, аби тільки зацікавити й задовольнити свого глядача. Це було тоді головною метою, головним завданням їхнього мандрівного життя.
Оточувала мене в тому колективі майже сама молодь, палка, енергійна, готова піти на всілякі жертви заради успіху свого діла. Тому, може, так легко було тоді зносити голод і холод (адже їздили ми також і взимку).
Я ще й досі пам'ятаю одну з наших ночівель, коли після спектаклю нам запропонували переночувати в клуні. Спали ми, не роздягаючись, звичайно, на кулях соломи, припорошених снігом. Крізь дірки в покрівлі з соломи до нас заглядали зорі, які завжди люблять бачити, що діється на землі. Вони іноді якось чудно мерехтіли, неначе сміючися з нас, міських людей, яким довелось ночувати в сільській клуні. І ми всі, почуваючи, як дошкуляє мороз, щільніше загорталися в свою одежу, хустки, ковдри, хто що мав. А може ті зорі хотіли підбадьорити нас, заспокоїти і без слів, тільки мерехтінням, нагадати нам про те, що холодні ночі мусять обов'язково поступитися теплому ранку, який обігріє нас? Маючи таку надію, ми, актори, тішилися ще й тим, що принаймні навколо нас було багато свіжого повітря, його у нас було цілком вдосталь. Ми могли почувати себе в стодолі дат леко краще, ніж у будь-якій, задушливій хаті. Бо ночівля в селянській хаті теж була в ті часи добре нам відома. Адже ж по хатах, де нам доводилось часто-густо ночувати, було завжди задушно і нам частенько невистачало чим дихати. Пам'ятаю оті ночі, коли вся трупа розташовувалась в одній відведеній для нас хаті і коли всі артисти мусили лягати долі покотом, одні в ногах у інших. Однієї такої ночі я примостилась у кутку хати разом із сім'єю Гната Петровича, біля його матері та маленького Толіка. Раптом серед ночі моя голова чомусь опинилась на ногах шановного Гната Юри, досить тверденьких, мушу признатися. Але тоді то не мало ніякого значення, ніхто не ображався і не питав, чиї ноги і кому служили замість подушки. То була така повсякденна (краще сказати "повсякнічна") річ, що ніхто не звертав на це ніякої уваги. Маленький Толік, котрий так само, як і всі дорослі, був звик до всяких невигод постійних мандрівок, тулився ближче до своєї "коханої", як він казав, бабусі і звеселяв наш гурт своїм веселим щебетанням. Його завжди хороший настрій свідчив про те, що маленькому шестирічному хлопчикові були ще невідомі розкоші і комфорт життя. До всіх невигод переїздів з села до села він ставився як до чогось нормального, звичайного, неначе інакше воно не могло й бути. Залишивши пізніше трупу Гната Юри, я довго не могла забути того чарівного Толіка, завжди бадьорого, рухливого, а головне — веселого.
Але іноді доля посилала нам приємні несподіванки, певно, для того, щоб виправдати відоме народне прислів'я: після негоди світить сонечко.
Отож одного разу, потомлені важкими переїздами, ми потрапили на цукровий завод до Малих Висок. Перебування на ньому було в нашому мандрівному житті справді ясним сонячним промінням. Директор того заводу Павло Семенович Вировий і його дружина Текля Захарівна, грузинка, надзвичайно культурні й сердечні люди, поставились до нас, артистів, з винятковою увагою та щирістю. Вони дали нам змогу помитись як слід і нагодували нас, як кажуть, "по-королівськи". А потім влаштували всіх на ніч дуже вигідно, по теплих приміщеннях. Мені, як удові українського драматурга Тобілевича, випала честь переночувати в кімнаті директора. Самі господарі полягали спати десь в іншій кімнаті. За все своє життя я вперше по-справжньому відчула, що таке комфорт. Вигідне ліжко, чисті, приємні на дотик, підкрохмалені простирадла і шовкова ватяна ковдра, легенька, як пушиночка, і тепла, як серце матері. Я думала, що, опинившись серед таких вигод, я від приємного здивування та ще після всіх наших труднощів переїздів ніяк не засну. А проте й не помітила, коли заснула. Спала міцно, а коли прокинулась, то був уже ясний ранок, і я встала така бадьора й повна сил і енергії, якою була тільки за днів своєї юності. Весь гурт наш теж добре відпочив і ще бадьоріше почав лаштуватись до дальшої мандрівки.
Вимоги репертуару примусили нашого керівника Гната Петровича Юру отаборитись на деякий час у Черкасах. Треба було, даючи вистави для міського населення, дбати про виготовлення нових п'єс. Готувати п'єси в дорозі взимку, звичайно, зовсім не було можливості. В репертуарі молодіжної трупи було вже чимало вистав, виготовлених ще до мого вступу в колектив. У них ставились твори і суто української тематики: "Суєта", "Житейське море" Тобілевича, — і в перекладі на українську мову — російської та іноземної класики: "Ревізор" Гоголя, "Тартюф", "Лікар з примусу" Мольєра, "Фуенте овехуна" Лопе де Вега, "Лихі пастухи" Мірбо та інші. При виборі п'єс Гнат Петрович і його колектив мали завжди на увазі такі питання: чи має п'єса виховне (викривальне) значення ("Тартюф", "Фуенте овехуна", "Лихі пастухи", "Ревізор", — головним чином), чи може ця п'єса зацікавити публіку (селянина, робітника, інтелігента), якого оформлення вона вимагає (кількість акторів, декорації, освітлення та інше) і, нарешті, транспортабельність спектаклю.
