Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Це четверте питання було не менш важливим, ніж усі інші. В ті часи питання транспорту було іноді вирішальним у справі репертуарного плану трупи Юри. Велика кількість персонажів у п'єсі, участь хору й оркестру примушували іноді відмовлятись від тих п'єс, які, на думку акторів, були дуже цікаві для показу їх на сцені. Адже ж театр Г. П. Юри був у ті часи чи не єдиним театром на селі, "театром на колесах", в якому кожна дрібниця обмірковувалась, як щось дуже важливе. Треба було добре мудрувати, щоб виготовити художнє оформлення до вистави, але таке, щоб його можна було легко возити скрізь із собою, перекидати з одного місця на інше.
Театр мав свого художиика-декоратора М. І. Драка, який не тільки сумлінно й з великим запалом ставився до своїх обов'язків, а й умів енергійно відстоювати свої вимоги художника трупи. До його голосу завжди прислухались і актори і керівництво театру. Здається, якщо я не помиляюсь, через високі вимоги мистецького художнього оформлення артистами й Гнатом Петровичем була відкладена до показу на пізніше п'єса Лесі Українки "Лісова пісня", яка за задумом художника потребувала багато такого, чого театр не міг ще мати.
А п'єса та захоплювала всіх артистів, і їм було тяжко думати, що таку прекрасну річ не можна показати селянам. Така сама доля спіткала тоді й інші хороші п'єси, які трудно було виставляти на сцені через важкий матеріальний стан молодої ще тоді трупи.
Гнат Петрович Юра, головний організатор трупи фран-ківців, ще в перші роки своєї театральної діяльності завжди показував себе міцним, надійним поборником нового ладу на Україні, очі його завжди зверталися в бік Комуністичної партії Леніна і до неї він вдавався по допомогу й поради у своїй діяльності, його товариші теж вважали Комуністичну партію головним натхненником і керівником усього нашого Радянського ладу. За її вказівками новий, ще зовсім молодий акторський колектив правильно скерував свої кроки, наближаючись до селянської та робітничої маси. Працюючи з ним, я пересвідчилась у щирості їхніх шукань потрібних шляхів і стежок до самої гущі простого люду. Вони прагнули силою театрального мистецтва підняти серед народу культуру і зміцнити революційний дух, дух протесту проти всіх несправедливих норм дореволюційного життя.
Тяжко захворівши, я була змушена залишити театр ім. Франка. Олексій Михайлович Ватуля, один з найкращих артистів того театру, відвіз мене, хвору, і здав на руки моєї дочки Марії. Виходивши мене вдруге від крупозного запалення легенів, дочка вже не пустила мене до молодіжного колективу, що весь час працював у виключно тяжких умовах, в яких я, вже стара, порівнюючи з ними, легко могла застудитись і вмерти. Отже мені під тиском дочки довелось залишити театр молодих ще тоді франківців.
Посидівши трохи вдома й остаточно видужавши та набравшись нових сил, я відчула непереможну тугу за театром. Та й хіба можна було "залізати на піч" тоді, коли будувалось нове життя, новий народний театр. Моя душа не могла витерпіти бездіяльності. Я прагнула прикласти й своїх, уже досвідчених рук до акторського діла. Саме в той час, цілком несподівано для мене, до Києва приїхала моя небога Марія Бродецька, до котрої я збиралась перед моїм вступом до театру Гната Петровича Юри.
Почувши, що я знову збираюсь проситись до якого-небудь акторського колективу, небога почала благати мене поїхати з нею до Погребищ. Серед робітників та службовців заводу було багато аматорів театральної справи і всі вони, за її словами, мріяли про утворення в них самодіяльного драматичного гуртка. Небога ще казала мені, що в самому містечку також є чимало ентузіастів, котрі охоче приєднаються до гуртківців заводу. Така справа не могла не спокусити мене.
Хоч я ще ніколи не була в ролі організатора акторського колективу, а до того ще й режисера, а все ж набралась відваги і поїхала з Марією Бродецькою. І не пожалкувала. Директор і товариші моєї небоги дуже привітно й сердечно зустріли мене, і я швидко розгорнула з ними свою роботу. З кожним днем гурток наш усе більшав і можна було навіть утворити свій заводський хор. З містечка дійсно прийшло чимало аматорів акторської роботи і склад нашого колективу поширився. Завод ще не мав тоді свого окремого клубного приміщення і працювали там, де директор міг знайти для нас хоч маленький вільний куточок. А було це в 1923 році. Усі гуртківці з великим захопленням поставились до підготовки першої вистави. То була п'єса "Безталанна", яка вимагала хороших акторських сил і багато людей для гуртових сцен і на вечорницях, і на вулиці, перед хатою Варки. У роботі з співаками мені дуже допомогло те, що ще від Миколи Віталійовича Лисенка я навчилась розкладати пісенні мелодії на окремі голоси. Уже в останні роки я записала більше двох сотень українських пісень та сотню польських революційних. Цей останній збірник у рукописному вигляді в мене позичив польський хор і від них у мене, на жаль, лишилася тільки розписка їхнього диригента. Шкода, бо пісні були надзвичайно цікаві. Праця з акторським складом була далеко важчою, бо всі учасники драматичного гуртка, хоч і мали щире бажання грати, ходити по сцені ще зовсім не вміли. Всі вони були, так би мовити, "сирий матеріал". Але дивлячись на їхній запал, я не занепадала духом і намагалась використовувати кожну вільну хвилинку своїх гуртківців, щоб працювати з ними чи групками, чи окремо з кожним.
Їхній ентузіазм передавався й мені, і тому я працювала тоді з великим захопленням. Швидко тісний контакт і щира приязнь утворились між мною та всім моїм творчим колективом того заводського самодіяльного гуртка. Як радісно було мені бачити кожний творчий успіх будь-кого з моїх акторів. Перед виставою я хвилювалась, певно, більше, ніж всі її учасники. Але надаремно. Робота моя й зусилля акторів не пропали марно. Вистава пройшла з великим успіхом і була справжнім святом для всього заводу й містечка.
На афіші того спектаклю, намальованій від руки, були зазначені всі ролі та виконавці їх. Брали участь робітники й робітниці заводу: Домінік Печок, Болеслав Зачек, Франк Крашевський, Сидір Гебултовський, Крашевська та інші, службовці Виця Хмелевська і Йосип Печок. Роль Ганни, матері Гнатової, виконувала я, Гната грав учитель Тупчій, Софію — Марія Бродецька, Варку — учителька Хмелевська.
Після цієї вистави праця в гуртку пішла ще з більшим захопленням з боку артистів і посипались заяви ще й від інших робітників заводу, в яких з'явилось бажання і собі вступити до драматичного гуртка.
Другою п'єсою пішла у нас "Наталка Полтавка" у такому виконанні: Наталка — Галя Милятицька, возний — учитель Антон Павлович Комар, Микола — Благополучний, який пізніше виїхав до Харкова, де й вступив до театру, Макогоненко — Сидір Гебултовський, мати — С. В. Тобілевич.
Третьою п'єсою було "Сватання на Гончарівці", теж за моєю участю. Потім поставили "На громадській роботі", "На перші гулі", "По ревізії", "Лиха іскра поле спалить і сама щезне".
У головних ролях "Лихої іскри" грали Комар (Юліан), Подольський (Платон) та Делійська (Ялина).
Організовували ми ще й окремі концерти зі співами й декламаціями.
Потрудились мої гуртківці на славу. Щодо декорацій, то до нас на завод приїхав художник, який раніше працював у Садовського, Микола Григорович Бурачек. Він зі своєю сім'єю теж приймав велику участь у наших виставах, оформляючи їх з боку декорацій якнайкраще. Бурачек з родиною мусив жити в містечку в найманій хаті і дуже бідував. Коли він захворів і я прийшла до нього, то застала його в жахливому становищі. У нього, бідолахи, не було навіть зайвої сорочки, щоб переодягтися. Ми всі, гуртківці, звичайно, приклали багато зусиль, щоб допомогти йому в ті важкі часи. Завод теж прийшов йому на допомогу, та й працювати йому як художнику нашого драматичного гуртка стало значно легше, бо завод подбав про стале приміщення для вистав. У будинку, де жив колишній управитель заводу Крачкевич, було влаштовано перший в тих місцях клуб. І ми мали там все, що було потрібне для справжнього театру — і декорації, і костюми, і всі потрібні для клубу меблі.
Робота наша набрала постійного характеру і з великим успіхом тривала, при підтримці директора заводу, аж два роки. В мене випадково збереглася чернетка програми концерту, який наш гурток дав на заводі для вшанування пам'яті Тараса Григоровича Шевченка в 1923 році. На кону, на високому постаменті було встановлено портрет Шевченка, заквітчаний квітками і рушниками. У першому відділі прочитали "Слово про життя і творчість поета". Потім читали вірші: Шевченка, Лесі Українки та інших поетів, присвячені Тарасові Григоровичу, виконували хори й дуети.
Діяльність моя на Погребищенській цукроварні раптом урвалася. Я знов тяжко захворіла і мусила їхати до дочки в Київ, бо боялась вмерти далеко від неї. До речі, я була певна, що вона за допомогою знайомих нам київських лікарів врятує мене. Так воно й сталося. У мене було знову запалення легенів і професор Виноградов, хай йому земля пером, вирятував мене від смерті.
Від погребищенської адміністрації в мене залишились посвідчення, з яких видно, що я дійсно там працювала режисером у 1922 році, починаючи з жовтня місяця, а також і в 1923.
У 1924 році, одужавши від своєї тяжкої хвороби, я вступила до театру ім. Шевченка, хоч дочка моя Марія дуже сперечалася зі мною і не пускала їхати з Києва. Але чи ж могла я сидіти вдома, коли і Панас Карпович та й інші знайомі мені актори і діячі театру прикладали так багато зусиль, щоб поставити радянський театр на належну йому художню височінь. Отже, не вагаючись ані хвилинки, я поїхала знову в провінцію, де перебував тоді колектив шевченківців. На жаль, несправедлива доля знов наслала на мене ту ж саму хворобу — крупозне запалення легенів. Молодий ще тоді актор Петро Ратов привіз мене, тяжко хвору, до Києва і здав на руки дочки.
Після моєї праці в театрі шевченківців у житті моєму не трапилось ніяких цікавих подій. Можу зазначити лише спектакль, що про нього я вже згадувала, за участю М. К. Садовського, в якому мене було запрошено зіграти Наталчину матір. Другою подією був ювілей Г. І. Борисоглібської з приводу 40-річчя її сценічної діяльності.
